Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Усередині кожного з цих двох «народів» — «українців» з України «Великої», або «Наддніпрянської», та «українців» з Галичини, або «Наддністрянщини», — існували різноманітні, відчужені одна від одної групи, межу між якими визначав, наприклад, рівень освіти, або конфесійна приналежність.

При цьому, як справедливо зауважив Я. Грицак, межа між цими групами в Галичині була менш разючою, про що свідчить рівень заангажованості галицького селянства у процеси державотворення ЗУНР[121].

Ось лише дві навмання узяті «замальовки» з натури. Час першої — 25 липня 1917 р., місце — Київ, Педагогічний музей (штаб-квартира УЦР). Діячі — секретарі УЦР Євген Онацький та Михайло Чечель. Онацький у щоденнику занотовує: «у порозумінні» з Чечелем вони вирішили скоротити кількість службовців «стола особистого складу» в зв’язку з тим, що «ті нічого не робили», але, аби не викидати нікчем просто неба, вирішили влаштувати їх в якісь генеральні секретарства. Першим Онацькому «попався» Стасюк. Розмову секретар УЦР передає в таких словах:

Онацький (далі — О. — Д. Я.): «Чи треба вам служащих до канцелярії?»

Стасюк (далі — С. — Д. Я.): «Як яких... Як добрих, то треба на самостоятельні посади».

О.: «На самостоятельні-то посади у нас немає, а от в канцелярії, писарів тощо».

С.: «Ні, не треба... То ж вони галичане?»

О.: «Галичане...»

С.: «Ну то, бачите, я галичан принципіяльно не приймаю, ведуться вони занадто багато, а толку мало... Та й писарі... Які ж з них писарі? Як «я» або «є» напише, так ніхто й не розбере... Ні, не треба <...>»

«Кинувся я до Садовського, Шульгина, — пише далі Онацький, — ні, не треба. Побалакав з Христюком, цей каже, що буде мати на увазі. Погано все-таки. Увільнять просто так не годиться, але ж і дужати? /нрзб/ теж не годиться, бо грошей чорт-ма. Тисяч по 20 щодня витрачаються, поступає до нас дуже мало, а є всього тисяч 100. З Петрограду Винниченко давав знати, що сподіватися на гроші не доводиться»[122].

Мабуть, у ті самі дні співробітниця «біжинецького департаменту генерального секретаріату внутрішніх справ українського автономного уряду» Надія Суровцева побачила дещо іншу картину: «Разом з нами в кабінеті містилися ще галичани. <...> Мене вабила їх мова, українська, але не наша, їх європейські манери, а головне те, що вони були справжніми українцями, тобто мова у них хоч і не надто гарна, а була тою мовою, що нею вони не тільки розмовляли, але й училися, думали, відчували, хоча поза нею знали мови польську і німецьку. У нас воно було навпаки, — підкреслювала Н. Суровцева, — інтелігенція наша своєю мовою розмовляла, писала, але для хатнього, родинного вжитку панувала таки мова російська, діти виростали спочатку росіянами, а потім уже їх обертали чи вони самі оберталися на «свідомих» і починали вживати у певних нагодах свою мову»[123].

Час «замальовки» третьої — 1 лютого 1919 р., місце дії — Станіславів (нині — Івано-Франківськ), діячі — член Директорії УНР, Диктатор Західних областей (ЗО) УНР Є. Петрушевич, член УЦР та УСДРП М. Галаган та група невстановлених осіб, наближених до п. Петрушевича. Уряд Директорії звертається до уряду ЗО УНР з проханням вислати своїх представників для початку мирних переговорів з Польщею. Слово свідку — М. Галагану: «Коли д-р Петрушевич прочитав подану йому телеграму, то почав високим голосом вигукувати: «Це їх не обходить! З поляками ми ­маємо до діла, а не вони! Заступників не вишлемо!» <...>» Найважливіше в усьому тому інциденті те, що голова Національної ради д-р Петрушевич виразно розділяв «Соборну Україну» на два табори: «ми» та «вони»[124].

І річ тут не стільки в особистих уподобаннях Є. Петрушевича або тих політичних кіл, чиї інтереси він висловлював та представляв. Ідеться, насамперед, про глибокі конфесійні, світоглядні, історичні, побутові, соціальні, культурні, освітні, політико-правові та інші відмінності поміж русинами — залежно від того, в якій частині міфічної «України-Руси» вони впродовж століть проживали.