Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Іноді мені хочеться стати такою, як раніше, я навіть відчуваю бажання бути іншою. Виходжу зранку надвір і довго стою під падінням снігу, дивлюся в небо, на багатоповерхові будинки навколо, на перехожих, - і натрохи віддаюся непретензійній суєті, цьому короткозорому рухові в нікуди, який досягає своєї мети, дотягнувши принаймні до вечора. Це сліпий рух. Він приречений на зіткнення зі стіною. Тому бажання бути іншою в мені швидко згасає.
І я повертаюся до своєї квартири, яка заміняє мені тіло й планету. Тіла для мене замало, а планети - забагато; в квартирі я почуваю себе якраз добре. Я б хотіла по вінця заповнити квартиру водою й плавати в ній, як планктон. Я уявляю свою квартиру зовні, з двору, як через шпарини вікон просочується вода і замерзає, не встигнувши долетіти до землі. Я б пережила тоді повноту стихій, густина середовища тоді була б моєю густиною. Можливо, людина так гостро відчуває свою чужість на землі через різницю в густині повітря і її тіла. Це найперша невідповідність - потім усі решту. В різниці величин, висот, об’ємів, почуттів, переконань, обставин, життєвих призначень, соціальних станів і т.д.
Проблема людини без властивостей полягає в тому, що вона зачасто й забагато себе усвідомлює. Кожної миті вона знає, якої саме властивості їй не вистачає в цю хвилю. Тому час для неї вимірюється не секундами, а відсутністю властивостей. Час для неї - це безконечний перелік властивостей, які хотілося б мати. Це безперервна ностальгія за ідеальною собою. Така людина є не такою, якою б хотіла бути. Вона просто забагато хоче.
Все сталося через моє надмірне бажання мати тебе.
Нещодавно мені приснилися Гімалаї. Я стояла по коліна в снігу, споряджена наплічником, тепло одягнена, в рукавицях і шапці, й озирала ландшафт, серед якого перебуваю. Це були гори, до речі, не дуже високі. І так стоячи, протягом сну я поволі усвідомлювала, що потрапила саме в Гімалаї. Виявляється, можна впізнати гори, ніколи досі не бачені, що зрештою колись давно цілком логічно обґрунтував Платон.
Я зрозуміла цей сон як попередження. Або як наслідок. Просто зараз я надто багато часу чекаю на тебе.
Гімалаї - це, можливо, архетип земного очікування. Своєрідне сходження душі над тілом.
Як кліматичні пояси, я проходжу різні стадії чекання на тебе, хоча залишаюсь тією ж самою і там само. Спочатку здається, що завтра ти повернешся, ніби нічого не сталося. Але тебе нема. Де ти? Невже вище? Минає тиждень - і здається, що вибачу тобі все, тільки б повернувся. Два тижні - повернися - і я сама попрошу в тебе вибачення. А далі - решта тижнів. Ти десь є, зовсім поруч, точнісінько такий самий, як раніше, але повернути тебе неможливо, бо нема куди повертати. Я стою серед снігу й гірського ландшафту і впізнаю.
Хотіла б написати останній розділ «Платформи» Мішеля Вельбека. Або краще так - прожити його. Щоб у маєму останньому розділі було так смертельно спокійно.
- Ти далі на нього чекаєш? - питає Роза, хоч тільки вона знає правдиву відповідь. Вона знає багато чого, навіть те, нащо їй її п’ятдесят два роки.
- Хіба Ви не чули? Він вмер. - Я намагаюся зблефувати.
- Лізо, брешеш, ти чудово пам’ятаєш, хто з вас двох вмер.
Так. Я ховаю від Рози внутрішній бік зап’ясть у довгі рукава білої сорочки, такі довгі, що, очевидно, призначені для зав’язування у вузол за спиною. На зап’ястях уже присохлі сліди від леза.
Роза усміхається.
Хто вона - Роза? Чи ангел?
- Лізо, не клей дурня, я не ангел. Нічого не змінилося, крім того, що тепер тобі завжди бракуватиме чужої крові. Твоя мрія бути ідеально блідою сьогодні здійснилася.
Так. Нічого не змінилося, крім того, що я вмерла і залишилась жити.
- Знаєте, - кажу до Рози, - я покинула писати роман. Думаю, коли нарешті замовкну, стану щасливою. Просто я боюся того, що можу написати. Мама боїться, Ви боїтеся, він боїться. Роман є моїм запитанням, на яке треба відповідати. А всі навколо давно зрозуміли велику таємницю буття: відповідати нема що, нема як і нема кому. Світ мовчить. У ньому відповідей не передбачено, самі лише споконвічні аксіоми. І головне - йому нема краю, цьому дідьчому світові, нема найменшого, хай кічового, останнього розділу. Світ - це коло, в центрі якого я, і нема мені ні життя, ні смерті. Мій закінчений роман був би для людей тяжкою образою, виплодив би в їхніх знуджених тисячоліттями головах нові безпідставні надії на омріяний кінець.