Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
«Адже ти боїшся все назвати так, як є, що ось цей скелет дурного почуття, це нікчемне скиглення і завивання, глядіння в потилицю і в стелю, підстригання волосся, любов до черепах - це все - твоя щоденна мука, а ця немолода поважна жінка, яка, ніколи нікому не належачи, поспіхом йде попереду, - це саме та, заради якої…».
«Але твоя надія згасне дві години після того, як згаснеш ти. Може, все-таки вона зупиниться десь між світами, ніби нічого не сталося (дозвольте я піду з вами, я буду такою сильною, як мур, такою ідеальною, як Мор), візьметься тебе заспокоювати, мовляв, так чинять лише екзальтовані особи, боягузи і невдахи, попереду непросвітне урвище, даремний тимчасовий фортупляс, ти і вона - надто великий ризик, щоб заради нього порушувати звиклу суспільну геніталію, тобі лише дев’ятнадцять, не плач, бо й вона зараз заплаче, але ні, вона не плакатиме, бо сльози - це маска жалю, а сміятиметься, бо сміх - це маска непричетності, процитує якогось нещасного філософа, який, ти знаєш, все життя мордувався під ковдрою дитячим гріхом, - але ти не жди кінця розмови, перерви її ще на фортуплясі, не біжи за нею, не запрошуй її до себе, не думай про неї, не пам’ятай про неї - випередь усі події і не народжуйся взагалі».
«Скажи: мені треба вертатися додому, бо праска включена, чайник кипить, крани відкручені, кватирки повідчинювані, гроші поназичувані, діти не народжені, нерви розхитані, дощ, вітер, Ви… Тш-ш-ш…
Те, що ти зараз пишеш, дівче, задушить тебе саму».
«Ви йдете вузьким провулком, він тримає тебе за руку, бо ти кожної миті можеш втекти. Вітер - ну і грець із ним. Ти втішаєшся конструюванням світлого майбутнього, надто світлого, щоб витікати з теперішнього, але воно володіє тобою поза твоєю волею. Заради майбутнього ти мусиш пожертвувати теперішнім. Нічого не пам’ятаєш, якісь суцільні русизми і номінативи. Але ще якихось п’ять хвилин - і ти будеш врятована. Стратегічно важливим пунктом є зараз щасливо проминути цей вузький провулок вічного протягу і нікого не зустріти, рука твоя стиснена до посиніння, все решту тремтить, тремтять також електричні дроти і випрана білизна на балконах, ти думаєш: лиш би втекти: з провулка, з міста, з країни - одна ніч потягом - і вже по той бік нутруючого хвилювання, адже час загоює рану, як антибіотик, - чим більше він минув, тим більше треба, щоб минув ще, а віддаль, як ампутація, лікує різко, болючо, моментально і назавжди. І ти все-таки бачиш її».
«…а ти, нещаснику, щоденно торуєш ці стежки сподівання, хоча наперед знаєш, чим вони закінчуються - огорожею. І двом нема ні однієї фірточки для просковзу, бо все так ретельно забито цвяхами пристойності, ніби світ - тюрма».
«В тебе є три репродукції картин барокових художників: Герарда Терборха, Пітера Янсенса і Якоба Вреля».
«Сьогодні чи завтра вона з’явиться тут, бо все, чого вона боїться і що не любить, притягує її більше, ніж те, що вона любить понад усе».
«- але її сміх стає ще істеричнішим, такий тривалий, він ризикує потрапити до історії істерії, а я Вас прошу, пані, не смійтеся з мене, вдайте, що згадуєте свої сьогоднішні справи, і скажіть, що маєте нагальну потребу в протилежному кінці міста, повернетесь не раніше півночі, завтра ж удома не ночуватимете взагалі, як і подальші три роки, бо ідете на край світу до родичів у гості, після чого ще на три роки на інший край до інших родичів, - і так, поки одного дня не висякнуть усі до одного родичі, роки і світи - так мені скажіть…».
«Ти радієш, коли не бачиш її, бо знаєш, що рано чи пізно ви зустрінетесь, і страждаєш, коли ви зустрічаєтесь, бо знаєш, що ця зустріч незабаром мине».
«- Зрозумійте, що це ніяка не гра. І я не витворюю з Вас кумира. Я хочу, щоб Ви до мене прийшли, або щоб я до Вас, і щоб ми завжди були разом, бо я Вас кохаю і не мислю себе інакше. Ми будемо як дольки однієї мармеладової мандарини і не триматимемо зла на час, який так підло з нас насміявся».
Роза була старшою від мене на тридцять років.
Я завжди вміла дуже добре прикидатися. Прикидалась хворою, божевільною, не собою, Мері Поппінс, старшою, страшною, люб’язною, багатою. Якось у школі біля дошки я навмисно втратила свідомість, бо абсолютно нічого не знала про транспортири і як ними треба вимірювати кути. Мені всі повірили. Здається, що у втрату власної свідомості повірила навіть я.