Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Через годину я знову чимчикувала до свого ліжка. Бувало так, що саме тоді, коли всі діти прокидались, я тільки засинала. Мар’ян зловтішно смикав мене за волосся й відразу тікав, щоб не дістати по голові.
Але якось моє зневажене ліжко мені відомстило: під час шаленої біганини спальнею, невдало зманеврувавши, я посковзнулася і впала долілиць просто на його боковину. Нянька вибігла надвір, щоб нашвидку набрати в пригорщі снігу й прикласти мені до щоки. Сніг швидко розтанув, а моя щока напухла майже вдвічі.
До п’ятої години я сиділа біля своєї шафки в коридорі й чекала, коли за мною прийдуть батьки: треба було натякнути їм, що це - я, інакше вони навряд чи впізнали б, хіба що за кольором колготів і нерівно підстриженою хлопчачоючілкою. Мар’ян кружляв навколо мене і розповідав найсмішніші історії, які я коли-небудь чула. Так смішно мені не було більше ніколи. Бо сміятись було страшенно боляче - і Мар’ян, бачачи мої муки, спеціально провадив далі свою підступну розвагу.
Тато прийшов рівно о п’ятій і зовсім не здивувався виробничій травмі, не пожалів мене і нічого не сказав; висадив на шафку, одягнув і, як злочинця, повів за руку додому
Я бачила, що няньці було не по собі через цей інцидент, напевно, вона відчувала вину за моє падіння і безперервно повторювала свій улюблений і безпорадний вигук «ой мамочкі».
Знала б вона зараз, які бувають глибокі падіння.
Тепер я часто уявляю свою няньку, її голубий костюм з білим комірцем і рідке вигоріле волосся, заплетене в косу навколо голови, її товсте, неповоротке і напрочуд наївне тіло, її ламані українські слова і додаткову порцію вареників з лівером, яку я в неї постійно випрошувала. Не було нічого смачнішого за ці вареники і водянистий горох з підливою і дрібкою салату.
Якось нянька попросила мене піти на гральний майданчик і пошукати загублене кимось з дітей відерко. Мені вона довіряла найбільше.
Я одягнулась і вийшла. Йшла у напрямі грального майданчика. Відерко вже виднілося на горизонті - в пісочниці. Але по дорозі я раптом відчула велику нехіть і байдужість до відерка і дитсадка, раптом перестала розуміти, чому я тут перебуваю і що взагалі роблю на цьому світі. Напевно,тоді - відіслана в дорогу без нагляду і достойної мети - я пережила свою першу депресію. Мить повагавшись, я попрямувала геть за межі дитсадівської території, покинула напризволяще няньку в дитинстві й відерко в піску. До настання темряви каталась у тролейбусі, засинала під вікнами і ліхтарями, боялась, плакала, знову засинала. Потім хтось кудись мене вів, напевно, тато, бо тільки він умів цілу дорогу не промовити жодного слова - просто не мав що мені сказати. Не знаю, чи мене били, але, очевидно, ні, бо на той час я діставала тільки за подерту одежу і не помиту підлогу.
Назавтра няньки в дитсадку я не знайшла. її не було ні наступного дня, ні через тиждень. Казали, що вона перейшла працювати в інтернат, бо завідувачка дитсадка її не терпіла.
Літо я провела в бабиному селі, а восени пішла у перший клас. Про няньку я тоді вже не пам’ятала.
Але вона безперечно пропала без мене, адже я була її останньою надією на порятунок.
Я згадала - вона була схожа на маму маленького гіпопотамчика.
Роза могла б бути моєю мамою, але була всього лиш викладачкою літератури. Я закохалася в неї заради літератури і знала все, що вона читає, але не знала, що вона їсть, з ким спілкується і скільки платить за телефон. Я не знала, як вона живе поза межами тіла, але знала, що живе віддавна.
Роза спостерігала за мною, як у лабораторіях спостерігають за білими мишами люди у білих халатах. Вона подразнювала і вивчала реакції. Наприклад, як я поведуся, якщо мені пильно дивитися в очі протягом двох хвилин; як я поведуся, якщо доторкнутися до моєї руки; якщо схопити мене за лікоть і майже проштовхнути в порожню аудиторію; як засильно я знічуся, якщо довго сидіти зі мною на лавці у порожньому старому дворику і розповідати про кішок. Звичайно, я реагувала неадекватно.
Якось ми не бачилися тривалий час - майже ціле літо. Я писала Розі листи, постійно про неї думала, впізнавала її в інших людях, запам’ятовувала найдрібніші деталі, щоб потім усе розказати їй. Те літо було метафорою Рози. Мені була потрібна не Роза, а її ідеальне буття в мені. Я зрозуміла, як це, коли життя має мету і можна з нею прожити дуже довго, як мінімум - до кінця.
Тоді Роза снилася мені лиш раз. Я пам’ятаю, як ми сиділи в автобусі, що блискавично рухався вздовж траси, так що я іноді сумнівалася, чи бува він над трасою не летить. Ми з Розою трималися за руки, точніше - Роза тримала мою руку, а я тремтіла. Я відчувала автобус, як останнє, що принесе мені щастя; я, Роза і порожній автобус над дорогою. Я відчувала церкву без вікон і шпарок, де є той, хто - Бог, той, хто в нього вірить, і ті, що забули про перших двох.