Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Роза колись казала, що будь-який контакт між людьми протилежної статі треба вважати сексом. Якщо це правда, то тоді власне секс треба назвати іншим словом.
Роза деякий час учителювала у коломийській середній школі. Одного разу один її восьмикласник, Ромко, заразився гонореєю. Роза викликала хлопця до дошки, і той не міг дійти. У медпункті швидко розібралися, що до чого, зчинився неймовірний переполох, поспіхом скликали педраду, батьківський комітет і комсомольські збори. Виявилося, що Ромко розповів про гонорею вчителеві фізкультури, але вчитель натомість ударив його в спину і запропонував ходити зі стільцем між ногами. Директор школи сатанів. Поважні літні вчительки-завучки не знали, що таке гонорея. На педраду викликали Ромка і довго мордували його запитаннями. Наприклад, чи показував Ромко комусь свій статевий орган, чи бачив Ромко голу жінку, чи знає Ромко, що в жінки між ногами і чи пробував він запихати туди свого пісюна. Також питали, чи Ромко курить і чи його тато б’є маму.
Ромко нічого не міг сказати. Затинався і плакав. Про свій перший сексуальний досвід він пам’ятав тільки те, що було мокро і тепло.
В моїй кімнаті дві великі мухи. Одна з них сідає мені на долоню, ніби приручена, світська. Не розумію, звідки вони з’явилися, адже надворі - середина грудня. Хоч і без снігу.
Напевно, мухи плодяться в мені. Я читала «Мухи» Сартра, але так і не зрозуміла, чому п’єса так називається. Не розумію, до чого тут мухи взагалі, до життя, до людей, до філософії, - не розумію, навіщо в світі, такому ідеально організованому, де навіть найдурніша істота примудрюється страждати, існують ці створіння. Можливо, мухи - метафори. Метафори всього найвищого і найдуховнішого. Якщо так, то, будь ласка, літайте собі на здоров’я, дихайте моїм повітрям і цілуйте мої долоні.
Роза сидить у м’якому кріслі біля вікна і не курить. Вона в свої п’ятдесят два роки знає, навіщо жити. Принаймні - навіщо жити без куріння. Жити - це також метафора. Та ж сама, що й мухи. Роза схожа на троянду. Колись вона курила дуже багато, але як тільки почала старіти - перестала. Краса для неї важливіша за дим.
- Уявляєте, - кажу до неї, - я сьогодні бачила його. З дружиною. Вони виглядали нещасними, але терплячими. Знають, що щастя приходить з часом, а не відразу.
Роза продовжує не курити. Я так і підозрювала, що вона - саме та Роза. Моя колишня до неї любов тепер примушує Розу мною піклуватися, бути за мене відповідальною. Можливо, моя теперішня любов - це тільки метаморфоза моєї любові до неї. Роза мусить контролювати її генетичне звиродніння.
На мені Розин оранжевий халат. Один різкий рух - і всі ґудзики посипляться на підлогу. Я відчуваю фізично, як відриваються ґудзики. Це приносить мені неабияку насолоду.
Була зима. Я сиділа на підвіконні й дивилася, як весело дітям з’їжджати з пагорба на санках. Їм було дуже весело, особливо Наталці Говері, тодішній моїй найкращій подрузі. На її шубу налипло багато снігу, вся вона була схожа на сніговика, але, очевидно, зовсім цим не переймалась. Її мама рідко сварила за шубу і подерті рукавички.
Наталка не зайшла за мною, тому я сиділа на підвіконні й дивилася, як їй весело. Я думала, що вона от-от про мене згадає, подивиться в моє вікно і принаймні махне рукою, але минали години, а Наталці ставало ще веселіше. Навколо неї зібралося багато дітей, і вони по черзі з’їжджали на санках - хто далі. Кидалися сніжками, заливали водою каток, безліч разів падали в сніг хрестом - ну, все як звичайно.
Мені здавалося - я навіть чую, про що вони говорять, ці веселі діти.
Я могла одягтися й вийти до них, удавши перед Наталкою, що нічого не сталося, але минали години, а мені ставало все гірше і гірше. Дуже обтяжливо пам’ятати про людину, яка про тебе забула.
Наталка була простішою - вона і гадки не мала, про що я зараз думаю, вона вміла по-дитячому розважатись, і взагалі - вона вміла бути справжньою дитиною.
Майже до п’ятнадцяти років Наталка дарувала мамі власноручно зроблені листівки, шила їй плюшеві сердечка для голок і ліпила з тіста віночки й голубів. Я їй завжди допомагала. Дуже переймалася, щоб ліпка чи аплікація не зіпсувались. Перевіряла, чи нема у тексті привітання помилок. Навіть дуже часто була присутня при врученні подарунка. Я розцвітала від задоволення, спостерігаючи за награним захопленням Наталчиної мами. Моя мама, напевно, реагувала б так само. Але я про всяк випадок не перевіряла. Єдину подушечку для голок я подарувала мамі в дитсадку на свято восьмого березня, але її виготовила не я, а нянька. Решту двадцять аналогічних подушечок дістались іншим мамам. Я бачила, як нянька шила ці подушечки під час сонної години, бо тоді я, звично для себе, не спала, а сиділа за дверима кімнати для ігор - вивчала няньчине глибоке задоволення від непотрібної роботи. У няньки власних дітей не було. Тепер я думаю, що на таку професію підходять інфантильні жінки з педофілійними нахилами.