Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Три незнайомі дівчини ховалися в трьох моїх кімнатах, тому я не знала, де саме розкладати ялинку. Видно було, що дівчата не хотіли мені зла, але лякало й дратувало те, що вони ховаються. Одну з них звали Наталкою. В іншої було біляве, майже попелясте, волосся. Ми взаємно ховалися одні від одних: вони від мене, я від них. Я ховалася всюди, де тільки могла, навіть у кишенях джинсових штанів.
Коли ми з дівчатами от-от мали заховатися водному місці, тобто зустрітися - квартира не така вже й вибаглива щодо хованок, - мене охопила паніка і я вибігла в коридор погримати у двері сусідам. Тут дівчата мене й спіймали.
Ми вийшли надвір і довго рухалися дорогою вниз. Дівчата попереду, я - ззаду. За мною ніхто не наглядав, я могла втекти будь-якої хвилини, але з дівчатами було затишно і спокійно. Можливо, тому, що їх було аж троє.
На зворотному шляху я знову зустріла маму в нічній сорочці. Її розбудило рипіння балконних дверей.
О, що ніч сьогоднішня мені несе? Ще тільки пів на п’яту. На порозі кухні хтось неодмінно на мене чекає.
Фріда Калло, мексиканська художниця, відома також як коханка Троцького. Одна з її картин: на блакитному тлі (мабуть, небесному) дерев’яна перекладина; з правого боку на перекладині сидить Фріда у біло-зеленій сукні й тримає за руку таку ж самісіньку Фріду, тільки в сукні яскраво-червоній; усього дві Фріди на одному полотні, і ще та Фріда, яка це полотно намалювала. Або дві.
Коли я дивлюся на себе в дзеркало, то тільки тоді відчуваю справжню цілісність. Кожного разу, постійно, де б не була і що б не сталося, переконуюсь, що я не одна. Поки є дзеркала - самотності не існує. Людей більше, ніж шість мільярдів, принаймні вдвічі.
Але все частіше моє відображення залишається зі мною після того, як я відходжу від дзеркала. Ніби чогось боїться. Або боїться за мене. Я воджу його, тобто себе, за руку, як дитину, хоча насправді - не знати, хто кого водить і хто справжніший.
Я воджу за собою вервечку дівчаток різного віку, якими колись була.
Ось одна з них тікає від мами сільською ґрунтовою дорогою; мама наполегливо її наздоганяє; дівчинка не знала, що мама бігтиме так довго, думала - тільки налякає і повернеться додому - все-таки вона старша на двадцять шість років!;
її ґумачки по вінця вимащені болотом, її коліна - в болоті, куртка також;
цілий день дівчинка прокладала у фосі шлях до казкової країни - Москви;
мама вже майже наздогнала;
дівчинка біжить, високо підіймаючи коліна, в ґумаках бігти незручно, особливо якщо вони добряче завеликі;
вона знає, що коли обернеться, то побачить мамину руку в себе за спиною;
мама теж біжить, високо підіймаючи коліна;
її коліна набагато більші;
ось дівчинка вже майже повертає голову, я бачу її нажаханий несподіваною погонею профіль;
все та ж коротка зачіска (мама садовила мене на табуретку, обгортала хусткою й акуратно підстригала);
обличчя дівчинки скривлене, готове розрюмсатися;
я не розумію, чого мама так довго за нею біжить, ось уже майже кінець дороги, далі нема куди, хіба вгору, а вона тільки пришвидшує біг, ніби так важливо мене потермосити, спійману, просто посеред вулиці, ніби це так важливо - мене спіймати, таку нажахану й малу, якщо дорога і без того закінчується.
Я спостерігаю за погонею збоку, але зсередини. Бачу нас трьох - на одному полотні. Я стою ззаду на дорозі й чекаю, коли нарешті дівчинка обернеться. І побачить мене.
А тепер що залишилось?
Все той же ранок, але такий, що є ранком не тільки дня.
Я п’ю чай. На порозі кухні мене ніхто не чекав, навіть найнікчемніша нечиста сила. Мені двадцять років, а за спиною лише нездоланний потяг до алкоголю.
Лізо, кажу я собі, зате стільки нових принципів і переконань, стільки нового досвіду, який тобі не треба буде переживати в майбутньому! Наприклад, ти знову відімкнула телефон. Тобі не цікаво, хто може зателефонувати, нехай навіть відповідальні секретарі комітету Нобелівської премії. Ти спокійна, наче весь світ - в тобі. Принципи - то важливо, Лізо! Вони встановлюють рамки і закони твоєї поведінки. Вони перетворять тебе на машину, яка не знає мук вибору. Тобою керуватиме тільки страх нового падіння.
У Наталки Говери була старша сестра. Не пам’ятаю, ні як її звали, ні яке в неї було обличчя. Але вона мала до нас з Наталкою певний інтерес. Її цікавили наші груди.
Я прийшла до Наталки додому з самого ранку' якраз тоді, коли батьки йдуть на звичну щоденну роботу. В кімнаті було три незастелених ліжка і два вікна. З того часу я більше ніколи не бачила, щоб в одній кімнаті було аж два вікна. Наталчина квартира мала дивний неприродний запах, як, зрештою, кожна, але той запах донині мені асоціюється з жіночою сексуальністю.