Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи

Я хочу, щоб моє життя перетворилося на великий лабіринт порожніх кімнат, а світ - на лабіринт лабіринтів.

Тебе ніде нема, але я чомусь виглядаю по-справжньому щасливою. Бачиш - сплю довго, без пігулок і відчиненої кватирки. Диван не зручний, але постіль біла. Навпроти - шафка з книжками, але я їх, слава Богу, не читаю: намагаюсь читати якомога менше, щоб кінець кінцем усе читання звести до таблички з правилами користування ліфтом.

Деколи сплю ще й вдень. Якомога більше намагаюсь спати (також їсти, купатися і курити). Вдень сон тривожніший і завжди більше означає, ніж звичайний. Найперше - здається, ніби він триватиме вічно.

Коли я починаю зранку їсти, то також здається, ніби проїм отак дуже довгий час, принаймні до полудневого сну. Але так тільки здається. Минає півгодини, і їсти більше не хочеться, тому доводиться до полудня займати себе чимось іншим. Добре, що на вибір заняття також йде багато часу - година-дві. Придумую собі ходити. Ходжу. Годину-дві. Тривалий час займає спостерігати за годинником. Здається, що його стрілки рухатимуться швидше, якщо за ними спостерігати. Вони просто розлінюються без суворого нагляду. Тепер я розумію, що час є моїм найбільшим ворогом: без мене він майже не минає. Він вимірюється подіями, а оскільки я перестала діяти, то й він перестав минати. Ми з ним як дуелянти без шпаг. Чекаємо, хто вмре першим.

Коли експерименти з часом обридають, я віддаюся власній фізіології. Обмацую груди на наявність пухлин, вивчаю, на яких частинах тіла найкраще проступають крізь шкіру судини, вищипую брови (на це йде, як правило, найбільше часу), по черзі обгризаю нігті, що виростають за ніч, а потім без особливої охоти мастурбую. Щоб кінчити - не згадую тебе, навпаки - вифантазовую неймовірно огидні речі, які діються з абсолютно незнайомими особами. Вони виконують усе слухняно й теж без особливої охоти, ніби маріонетки чи манекени. Мені їх не буває шкода, але вони мене, напевно, шкодують. Часто мастурбація закінчується риданням, коли я майже під кінець, цілком випадково, уявлю себе згори. Але плач мені все одно йде на користь, бо опісля швидше хочеться спати. Намагаюсь плакати по кілька разів на день. Розчулюю себе завжди чимось іншим, але найчастіше - прожитими моментами захоплення чимось.

Після обіднього сну вмикаю телевізор і дивлюся в нього до півночі.

Після півночі констатую факт переходу в наступну порожню кімнату й швиденько засинаю. Нічого не сниться, а якщо і сниться, то я опираюся з усіх сил.

У кожній наступній кімнаті однаково, тільки меншає повітря. Мене це зовсім не лякає.

У вакуумі на одну обов’язкову дію буде менше. Хоч перестану дихати.

Я перейшла чотири типи людських подоб: спочатку була Дон Кіхотом, потім героєм нашого часу Печоріним, потім Ґреґором Замзою і нарешті - людиною без властивостей. У цій останній подобі я перебуваю зараз. Не думаю, що буває щось далі. По-моєму, людські властивості не повертаються, бо здатність повертати властивості - це теж властивість Залишаються тільки притуплений біологічний інстинкт і терпляче спостерігання часу.