Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Я дуже часто прикидалась, якщо не хотіла залишатися сама. Найкращий спосіб комусь нав’язатися - розжалобити.
Одного разу мене залишили вдома саму на ніч, і чим більше в квартирі темніло, тим мені ставало страшніше. Я ввімкнула все, що тільки можна, - світло, телевізор і магнітофон, але бути страшно продовжувалось. Стало зрозуміло, що я боялася не темряви, а принишклих за кожними дверима живих істот. Я одягла мамину норкову шапку, відкрила й з’їла заготовлений на зиму салат у півлітровій банці (мені таке колись снилося), помалювала. Потім довго розглядала сімейні світлини. Потім уже було дуже пізно, а страх не те що не минув, а просто паралізував мене. Я боялась промовити вголос слово і різко обернутися, боялась піти в туалет, хоча всюди горіло світло. Час від часу мені причувались підозрілі звуки в інших кімнатах і я примушувала себе туди йти і все озирати, заглядала навіть під диван і за штори. Не знаю, як би я повелася, якби справді щось там знайшла.
Нарешті мені обридло боятись. Вирішила піти до сусідів. У них була велика родина - всього п’ятеро, а з наймолодшою донькою Любкою я віддавна товаришувала. Двері мені відчинила Любчина мама. В коридорі було дуже холодно. Я не знала, що маю казати, тому довелося прикидатися, тобто вигадувати і брехати.
- Мама з татом поїхали в село до баби і нічого не лишили їсти. Я дуже голодна, можна я у вас повечеряю? - коли я це казала, в мене було обличчя дитини з тридцять третього року. Звичайно, мені повірили. Добре нагодували смаженою картоплею і вклали спати разом з Любкою в одному ліжку.
Я не знаю, чому сказала тоді неправду - через сором, через гордість? Напевно, мені просто було цікаво їм збрехати.
А раз у тролейбусі я прикинулась хворою на церебральний параліч. Мені це було потрібно для того, щоб звільнитися від докорів сумління і спокійно просидіти в кріслі біля вікна ще три зупинки.
Тролейбуси і взагалі міський транспорт - це остання територія гідності пенсіонерів. Коли вони заходять до тролейбуса - обличчя їхні розквітають від самоповаги і ваги протруджених заради молодого аморального покоління років. Ніде пенсіонери так не пишаються своєю старістю, як тут. Пенсіонер ще тільки дряпається по сходах тролейбуса - а ти вже повинен стрімголов бігти йому назустріч з пропозицією зайняти твоє зручне нагріте кріселко біля вікна і відрубати тобі голову через те, що не пережив хоча б найменшого, найситнішого голоду. Інакше пенсіонер повисне над тобою, як дамоклів меч, товстий, в обшморганому пальті й з подертою торбиною, повною оселедців, суворий, ображений і готовий за дві хвилини розказати своє життя, одночасно тикаючи тобі нафарбованими губами і недбайливим ставленням до хліба.
Спочатку я завжди пенсіонерам вставала, а потім, щоб цього не робити, взагалі не сідала в тролейбусах. Володарі честі й етикету - пенсіонери - захопили тут абсолютну владу - і я мовчки корилася.
Зрозуміло, побороти їх можна було тільки хитрістю. Тобто знову ж таки - розжалобити.
Якраз тоді я носила коротку хлопчачу стрижку і мала на щоці синець після бійки з Інною. Виглядала досить переконливо.
Сиділа на кріселку біля вікна - моєму улюбленому місці на всій планеті, коли в тролейбус набилося десь три десятки пенсіонерів. Спритніші мерщій зайняли вільні стільці, а решту почали докірливими поглядами свердлити молодших пасажирів, що сиділи. Я прилипла до вікна і намагалась думати про щось приємне. Я була для пенсіонерів найлегшою здобиччю, тому майже всі вони кинулися в мій бік. Я тремтіла, але не вставала. Пенсіонери вражено між собою перемовлялися, і, якби я тоді звільнила їм своє крісло, вони б миттю перегризли за нього одне одному горлянки. Дехто з пенсіонерів почав уголос висловлювати справедливе обурення. Старі діди заревіли несвоїми голосами, готові повісити мене на електричному дроті або зачепити мою голову на костур і носити до шкіл дітям на показ. Але от настав час розплати - моя зупинка. Я підвелася зі стільця і мужньо втупилася їм в обличчя. Мої руки випнулися вперед і хаотично затремтіли, ноги зігнулися в колінах і так само хаотично почали прокладати немічному тілові дорогу до виходу. Пенсіонери завмерли. Поки я дійшла до дверей, вони, напевно, покаялися у всіх земних гріхах і за кожну просиджену в тролейбусах хвилину.
Обстриженим самотнім паралітиком я зійшла на зупинку і довго плакала на дерев’яній лавці. Своїм каліцтвом я найперше розжалобила себе.
Але найкраще мені вдавалось прикидатися мертвою.
Не можу згадати себе цнотливою. Не пам’ятаю, як я уявляла секс до того, як сама почала брати в ньому участь. Але точно, що уявляла неправильно. Секс - щось набагато страшніше, ніж можна подумати, саме тому, що не думати про нього не можна. Секс чомусь постійно згадуєш або уявляєш, але ніколи він не є твоїм теперішнім. Його неможливо спіймати і жити в ньому тут і зараз. Фіксуєш тільки каву до і сигарету після. Ніби кава й сигарета - елементи сексу, які по-справжньому тобі належать.