Ключ від чужого замка
- Автор: Тимченко Віктор
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0064-0
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Ключ від чужого замка». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному детективі на широкому політичному тлі розкривається одна із граней «психологічної війни», яку ведуть західні спецслужби проти нашої країни.
— З вашими кредитами вони зможуть зробити те ж саме…
— О, не кажіть, Петре Григоровичу! Говорячи «кредит», я мав, на відміну од вас, на увазі не лише гроші. Кредит — це довір'я, а людям, котрим ми довіряємо, ми можемо зробити багато чого корисного. От ви самі сказали, що вам потрібне запрошення на виїзд, чи не так? Людям з відкритим кредитом ми могли б в цьому посприяти…
Янюк здався. Він зрозумів, що це не переговори рівноправних партнерів, а односторонній диктат за правом сильного. Мітчел зламав його. Треба було викладати козирі.
— У мене немає рахунку в швейцарському банку, але я непоганий інженер, — Янюк глянув на Мітчела, ніби просячи його не перебивати, той кивнув, хоча їдка фраза вже готова була скочити з його прудкого язика. — Я був непоганим інженером до війни, але потім… Та це вас, Очевидно, не цікавить… Після війни я пішов працювати на завод робітником і, маючи інженерні знання, дуже швидко почав працювати краще за інших. У мене було дві мети: я хотів поваги, що застрахувала б мене од допитливих поглядів, а, по-друге, я прагнув жити трохи краще, ніж жили всі навколо. Цього не сталося: змагатися з молодшими не вистачало здоров'я, і я облишив шалену гонку. Але бажання бути першим залишилося. Тоді я прийшов на молитовне зібрання і відтоді ні на хвилину не полишаю спілкування з богом…
Мітчел не втерпів і кахикнув. Однак Янюк продовжував далі:
— Але не так давно сталася зустріч, котра до останку переконала мене — тут я жити не зможу, дихати мені тут стає все важче й важче. На той час вже був пенсіонером, вмів багато чого робити з того, що нинішнє покоління робити розучилося: треба було — і я циклював підлогу новоселам, вставляв їм замки і оббивав двері, влітку їздив на заробітки у колгоспи. Гроші мав чималі.
Він перевів подих, наче збираючись сказати найголовніше:
— Але зараз у мене немає за душею жодної копійки, всі свої заощадження я витратив на те, аби зібрати цікаві матеріали…
Попри всю серйозність розмови, Мітчела більше цікавила не розповідь, а сама особа Янюка. Він хотів, ставши на його точку зору, зрозуміти психологію цієї людини, мотиви її вчинків.
Тільки дивуєшся, думав він, як ретельно Янюк збирав, вивчав і аналізував факти про індустріальний потенціал регіону. Працював винахідливо, сміливо, навіть ризиковано і жодного разу не помилився. Ллє ж Янюк — не розвідник, хоч те, чим пін займається, інакше як економічною розвідкою не назвеш. От він, Мітчел Бурроу, співробітничає з Центральним розвідувальним управлінням США. І справа у них з Янюком зараз одна. Але він, Бурроу, працюючи на себе, працює і на Штати, відстоює доступними йому засобами ті ідеали, в правильності яких переконаний змалку. Його так виховали, інший світ для нього неприйнятний, тому він бореться з цим світом. Янюк — то зовсім інше, він збирав матеріали на шкоду країні, де живе, на шкоду своїм співвітчизникам. Він чужий серед людей, які вважають його своїм. А це — зрада. Мабуть, тому він і неприємний Мітчелові, що аномальний, протиприродний у своїй основі. Очевидно, зраду треба розглядати як помилку в складних генетичних кодах, біологічний нонсенс…
— Я читав газети — багатотиражні, районні. — Янюк говорив нарешті зв'язно, виважено, так, наче давно обміркував кожне слово. — Ці газети — золоте дно для розумної людини…
Мітчелові був відомий цей метод, розвідники називають його «методом мозаїки», коли з розрізнених фактів і фактиків складається врешті цілісна картина. Над таким аналізом відкритих радянських джерел у Штатах працюють інститути, на службу їм поставлена складна комп'ютерна техніка, а тут одна людина нидіє, не маючи жодної гарантії, що на її працю колись знайдеться покупець. Скільки ненависті треба в собі мати, аби присвятити цьому все своє життя, зробити це альфою і омегою свого існування.
Янюк на хвилину змовк. Мовчав і Мітчел. Йому важко було налаштуватися на потрібний тон партнера, який стоїть ось з цим Янюком по один бік барикад. Сказати, що цей старий пресвітер п'ятидесятницької громади не такий вже й дурень, яким здався з першого, погляду? Відважити комплімент?
— Тепер у мене немає жодної копійки. — Янюк випалив це на одному подиху. — Але якщо я вирвуся на Захід, то разом зі мною поїде моя тека з матеріалами, і там я зможу продати її так, щоб прожити решток життя… — Він лише на мить зам'явся, підшукуючи потрібне слово. — Без турбот.
Настала черга Бурроу. Він неквапом дістав сигарету, так само повільно сховав пачку в кишеню, дістав запальничку, чиркнув один раз, другий, зробив глибоку затяжку і тільки після того вимовив:
— Ви розповіли мені цікаву історію ділової людини, Петре Григоровичу. Зізнаюся, від вас я такого не чекав. Але… добре помилятися спочатку, аби не було розчарувань потім. У цій історії я бачу тільки дві проблеми. Перша: ви, напевно, не зможете вивезти самотужки такі цінні матеріали — у вас їх заберуть на кордоні й дадуть по саму зав'язку — строк за зраду Батьківщині. І друге. Якщо ви, як вам здається, не помиляєтеся щодо важливості зібраних вами матеріалів, ми оцінити їх зможемо лише після детального аналізу. Відтак, ви пропонуєте поставити нам на «сіру кобилку», яка невідомо ще, чи й прийде першою?