Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Так-от, Марко Ісайович настрою свого приховати від Максима не міг, а Максим від мене свій — зміг. Може, я тупіший, може, не відчув нічого? О, ні-і! Такі речі я відчув би одразу, тут у мене нюх. Я нічого так не боюся, як боюся людської зневаги і жалості.
І саме жалістю мене Максим і покарав! А як він тримався весь цей час, як тримався! Хай після цього полковник Іван Іванович Швецов говорить, що ми підлітки, майже діти, і ми якоїсь там юридично-морально-етичної відповідальності не несемо. Не повинні нести. А я вважаю, що повинні.
З Ніною Олешко розмова у мене не вийшла? А тому, що я її дорослою теж не вважаю. І уявив, що там з нею говоритимуть у міністерстві, як з дівчиськом. Тут я з полковником згоден — за дітей нас вважають, ой як вважають! Навіть тоді, коли не треба вважати — все одно вважають. І здавалося б, нащо це дорослим? Для чого вони зайвий тягар собі на шию чіпляють? А для того й чіпляють, щоб і часточкою своїх справ не поступитися нам, підліткам. Їм, дорослим, так зручніше — хай і наш тягар нестимуть, зате в більшій безпеці почуватимуть себе. Як же ж — ми ні за що не відповідаємо! А ми хочемо відповідати! Відповідати за те, що натворили, коли натворили. Але чому правил вуличного руху не буває окремо для дітей і окремо для дорослих, чому санітарні правила, ну там, в плані кип'яченої води, однакові як для дітей, так і для дорослих, а коли про моральність заходить мова, тут — ми діти!
І я полковникові Швецову, після того, як у всьому покаявся і допомоги у нього попросив, то все це так і виклав. І він сміявся, а потім серйозно сказав:
— А думав ти коли-небудь, Анатолію, що живеш у країні, може, в єдиній країні світу, де міністр зобов'язаний вислухати і вислухає навіть такого шпінгалета, як ти?
— То ми підемо прямо до міністра? — зрадів я.
Але Іван Іванович сказав:
— Ну, чого одразу ж до міністра? Більше у нього справ немає, як нас вислуховувати? Підемо у міський відділ охорони здоров'я.
Перед тим, як ми мали йти, я його запитав:
— А ордени ви надінете всі?
— Для чого? — здивувався він. — Ордени та ще й усі? Я ж іду у справі, а не на парад.
— Ну-у…
— Ну-у, — передражнив він мене. — Ти що ж, коли виростеш і будеш керувати якоюсь установою чи ще десь сидітимеш і коли відвідувач до тебе зайде, то одразу дивитимешся, чи є ордени чи нема? З людиною, що орденів не заслужила, спогорда розмовляти збираєшся?
— Я? Ні, ні в якому разі!
— То чому ж ти про інших так погано думаєш?
І ми пішли з ним. І відшукали, кого треба. Тільки розмовляв полковник Швецов, з ким треба (і з тією тіткою, що приходила до Максима), сам, без таких свідків, як я. В таких випадках дорослі завжди солідарні. Мене, як я розумію, з педагогічних міркувань Іван Іванович залишив по цей бік дверей і сказав, що коли буде в тому потреба — погукає. Але так і не погукав. Все вирішилось без мене…
Мені залишалося лише вибачитися перед Марком Ісайовичем, що я й зробив. Не дуже це було приємно, але… Що посіяв, те й довелося жати.
КОРАБЕЛЬ ПЛИВЕ ДАЛІ
Після свого невдалого капітанства Вадик Іванов сподівався, що корабель з райдужними вітрилами став на вічний якір. Справді, хіба вони діти, щоб забавлятися такими штуками, як неіснуючі рейси на неіснуючім кораблі?
І раптом… Одного вечора заходить Вадя до Максима і бачить: корабель мчить під всіма своїми вітрилами, а за капітана, хто б міг подумати — полковник Швецов!
А на борту цього корабля були ще Валерій Сахненко і їхня старша піонервожата Ніна Олешко.
Правда, полковник Швецов — людина серйозна, і він до всього, навіть до цієї Кирилової вигадки, підходив по-дорослому. Коли вже вважати, що він був капітаном, то був він капітаном-наставником. Вадька про таких чув. Є вони в портах. Вчать молодих капітанів. Є наставники і в профтехучилищах.
Так-от Іван Іванович і каже:
— Хай цей рейс буде навчальним. От ви пливете кудись якимсь морем чи океаном уздовж якихось материків, чи островів, чи архіпелагів і попутно розповідаєте про них. Всі по черзі чи всі разом. Як хочете. Але щоб була повна картина. Що це за материк, що за острів, що за архіпелаг. Визначте, яка там широта, довгота з точністю… ну, хто з якою зуміє, хтось комусь та й підкаже…
— Клімат, — статечно вставляє Ніна.
— Клімат, — погоджується полковник, щоб підтримати її авторитет.
— Які народи там живуть, — докидає Валерій, щоб не лишитись осторонь.
Валерій з його серйозним і якимось таким доросло-зосередженим виразом обличчя дратував Вадика найбільше. Вадику чомусь хотілось, щоб все, що тут робиться, Валерій Сахненко сприймав як дитячу гру.