Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Друге п’ятиріччя не ознаменувалося нічим істотним, принаймні щодо так необхідних суспільних змін. Хіба що відремонтуванням унікального палацу “Україна” в стилі совєцького ампіра, бо переважно для російських гастролерів; а ще викладенням плитками Хрещатика.
З’явилося й чимало нових ідей на верхах влади, чи то на майбутнє, чи то за відсутністю змін на краще сьогодні. Запевняли нас, зокрема, що ми “бідні”, та такі, що вже далі нема куди. З одного боку це було й насправді так, бо на той час оті совєцькі жалюгідні 40дол/міс. (в середньому) вже скурчилися вдвічі за рахунок перетворення комунальних послуг на джерело визиску, джерело прибутку. Але, нас намагалися умовити в тому, що наша країна бідна ресурсами, всім… А тоді вже й виходило оте – “бідні, бо дурні” — не тих до владних структур обираємо; хоч і по багатствах ходимо.
Потім нас порадували тим, що ніби у нас “національна ідея не спрацювала”. А то вже й укінець дивні справи. Бо ж, бачите, у М. Міхновського працювала, у Д. Донцова працювала ще ліпше, а у С. Бандери ще й як спрацювала, — то й виникає слушне запитання: чому ж не “спрацювала” тепер? А, чи не тому бува, що владні особи які персоніфікують та реалізують ту обрану нами владу, та які й повинні надихатися саме національною ідеєю – натомість не мають про неї зеленого поняття? А тепер поставимо наступне та не менш слушне запитання: чи поклопотався хтось у нас на верхах про відродження гнаної та викорінюваної Москвою національної ідеї? Відповідь буде від'ємною, ніхто й ніколи. А як так, то і дотеперешню владу вважати українською можна лише вельми умовно.
Але, природа побудована так, що не терпить порожнечі; там де нема ідеї обов’язково оселяється антиідея. Де не утверджено істину, там неподільно бешкетує брехня.
Антиідея була з колоніальних часів, та на початку зводилась до того, що «нєльзя рвать економічєскіє связі с Россієй». Тобто, як звільнилися політично, то хай буде хоч колоніалізм економічний, а з тим політичним, наразі, почекаємо; до кращих часів. А, як її не заперечували й не спростовували, то вона й виросла до масштабів отієї колоніальної: Україні не можна без Росії, бо так розпорядилася сама пані історія; «нас сблізіла совмєстная історія». Отже знову, «навєкі вмєстє», «ми – одін народ» і всяке подібне. Яка історія? А ота «совмєстная», про яку ми тут і розповіли, як уміли. Нічого не приховуючи, нічого не прикрашуючи, та нічого не вигадуючи від себе.
Якщо й призабули, то коротко нагадаємо знову, чим же саме вона нас «сблізіла» ота «совмєстная історія»:
Спаленням Батуріна на самому початку «зближення», ще перед Полтавою 1709, та вирізанням населення Черкащини. Повторними репресіями 1711. Побудовою Пєтєрбурга на українських кістках.
Занесенням чуми до України підчас російсько – турецької війни 1768.
Тоді вимер мало не весь Ніжин, а в Києві трупи валялися вулицями. Повну свідомість цього підтверджує цілковите замовчування. Навіть заперечення і досі того, що то була чума.
Покликанням сербських горлорізів до України та знищенням за їх допомогою Великої Січі Запорізької, з депортаціями на Тамань.
Якнайширшим, іще з 1709, використанням українського гарматного м’яса в російських військових авантюрах.
Засланням до солдатчини Т. Шевченка зі забороною писати чи малювати; безпрецендентний в історії акт владного хамства. Ні за віщо, зверніть увагу.
У Другій російській імперії, чи не найбільш цивілізованій з усіх (хоч і вельми умовно) дещо припиняється пряме й безпосереднє вимордування українців. Тепер центр ваги на час переміщується на культурну аґресію. «Сбліжєніє» вписує себе до історії сталими заборонами української мови, що в сумі (ще від придуркуватого Пєтра) займуть два століття (!) Вони увінчаються Емськими указами 1876, забороною театральних вистав 1884, забороною перекладів 1892 та забороною з 1895 навіть книжок для дитячого читання. Мають місце й звірячі антиукраїнські репресії в окупованій Галичині 1915.