Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Сівши на лавку перед залізничною станцією, я скурив дві сигарети — і вирішив більше не думати про гроші. Пристанційну площу цього недільного ранку заповнили батьки з дітьми та молоденькі парочки. Окидаючи їх неуважним поглядом, я раптом пригадав, що сказала дружина перед розлученням — мовляв, чи не краще було обзавестися дітьми?.. Ясна річ, було б зовсім природним у моєму віці мати декількох дітей. Однак досить мені було тільки спробувати уявити себе батьком, як я занепадав духом. Мені здавалося, що в дитинстві я не хотів би мати такого, як я, батька.
Обхопивши обома руками пакети з покупками, я скурив ще одну сигарету, а потім, проштовхнувшись крізь людський натовп до стоянки супермаркету, скинув їх на заднє сидіння автомобіля. Поки на заправці мені в автомобілі міняли мастило і заливали бензин, я зайшов у найближчу книгарню і купив три томики книжкової серії. На це пішло ще дві десятитисячні банкноти, а кишеня заповнилася рештою дрібних грошей. Повернувшись додому, я висипав дрібні монети у скляну чашу на кухні і помив обличчя холодною водою. Мені здалося, ніби відтоді, як я прокинувся, минула ціла вічність, а насправді на годиннику не було ще і дванадцятої.
Подружка повернулася о третій пополудні. На ній була картата сорочка і гірчичного кольору бавовняні штани. На очах темні окуляри — настільки темні, що від одного погляду на них боліла голова. З її плеча звисала велика парусинова сумка — така, як у мене.
— Я вже зібралася в дорогу, — і вона поплескала долонею по напханій сумці. — Мабуть, подорож буде довга?
— Можливо, що так…
Не знімаючи окулярів, вона прилягла на старий диван під вікном і, втупивши погляд у стелю, курила ментолову сигарету. Я приніс їй попільничку, сів поряд і погладив її по волоссю. Кіт вистрибнув на диван і поклав морду разом з передніми лапами їй на щиколотку. Накурившись, вона сунула мені залишок сигарети в губи і позіхнула.
— Рада, що їдеш у подорож? — спитав я.
— Ага, дуже. Особливо — що разом з вами…
— Але нам не буде куди повернутися, якщо вівці не знайдемо. Хтозна, може доведеться тоді все життя мандрувати.
— Як ваш друг?
— Аякже. У певному розумінні ми з ним — обоє рябоє. Різниця лише в тому, що він утік з власної волі, а мене викинули силоміць.
Я сторчки загасив сигарету в попільничці. Кіт підвів голову, довго позіхнув і знову влігся по-старому.
— Ви вже зібрали речі? — спитала вона.
— Ще ні, зараз буду. Та й збирати особливо не було чого — білизна для переміни і туалетні аксесуари… До речі, й тобі не варто брати з собою такого великого багажу. Бо все, що нам потрібне, можна там купити. Грошей у нас аж надто багато.
— А мені так подобається! — сказала вона і хихикнула. — Яка ж це подорож без великого багажу?
— Невже?..
З відчиненого вікна долинало різке пташине щебетання. Такого щебетання я ніколи раніше не чув. Нова пора року привабила нових птахів. Я спіймав у долоню сонячний промінь, що падав на нас з вікна, і легенько поклав їй на щоку. У такій позі ми пролежали досить довго. Неуважним поглядом я спостерігав, як біляста хмарка пересувалася по небу від одного до другого краю вікна.
— Щось не так?.. — спитала вона.
— Може, тобі здаватиметься дивним те, що я скажу, але… У мене таке відчуття, ніби зараз — це зовсім не зараз. А я — не я. І що тут — це зовсім інше місце. Таке відчуття не покидало мене довго. Цілих десять років.
— Чому саме десять?
— Бо це схоже на вічність… Лише тому.
Вона засміялася, взяла кота на руки й обережно спустила його на підлогу.
— Обніміть мене…
Ми лежали в обіймах одне одного на дивані. Куплений у крамниці старих меблів диван, коли ми уткнулися в нього носом, відгонив старовиною. Її м’яке тіло розчинювалося в такому запаху. Воно було ніжне й тепле, мов призабутий спогад. Я обережно відсунув убік волосся — і торкнувся губами її вуха. Світ злегка затремтів. Світ став маленьким, зовсім крихітним. І час у ньому плив, як спокійний вітерець.
Я розстебнув ґудзики її сорочки, поклав свою долоню під її грудьми — і, не ворушачись, довго розглядав її тіло.
— Зовсім як жива, — сказала вона.
— Ти?
— Ага… Моє тіло і я сама.
— Правильно, — погодився я. — Ти справді як жива.
«Як тихо!» — подумав я. Навколо — жодного звуку. Всі, крім нас, кудись подалися святкувати першу неділю осені.
— Слухайте, мені так це подобається, — прошепотіла вона.
— Ага.
— Здається, ніби ми на пікніку. Так приємно.
— На пікніку?..
— Авжеж.
Я міцно обійняв її обома руками. Потім, відхиливши губами пасмо волосся, ще раз поцілував вухо.