Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Це — частина моєї роботи, — терпеливо відповів чоловік. — А що таке?
— І недільні читаєте?
— Звісно, і недільні читаю.
— А в сьогоднішньому випуску фотографію коня бачили?
— Еге ж, фотографію коня бачив.
— А вам не здається, що кінь і вершник думають про зовсім різні речі?
З телефонної трубки по кімнаті розлилася глибока тиша. Навіть дихання не було чути. Від такої тиші, здавалося, от-от заболять вуха.
— І з цієї причини ти подзвонив? — спитав чоловік.
— Та ні. Це — лише проста балачка. А хотілося б знайти спільну тему для розмови…
— У нас і так є про що поговорити. Скажімо, про вівцю, — і чоловік відкашлявся. — Пробач, але в мене немає стільки вільного часу, як у тебе. Ти не міг би коротко викласти суть справи?
— А справа ось у чому! — сказав я. — Коротко кажучи, я надумав відправлятися завтра на пошуки вівці. Довго вагався, але нарешті вирішив це зробити. Однак робитиму так, як сам захочу. І говоритиму так, як сам захочу. Я маю право балакати про все, що спаде на думку. А ще мені не хочеться, щоб за кожним моїм кроком хтось стежив і невідомі люди мною попихали… Ось що я мав на увазі.
— Ти неправильно уявляєш собі своє становища.
— І ви неправильно його собі уявляєте. Послухайте, що я вам скажу. Я цілу ніч думав про своє становище — і збагнув, що мені майже немає чого втрачати. З дружиною розлучився. З роботи хоч сьогодні готовий піти. Квартиру наймаю, а серед домашніх речей немає нічого пристойного. Вся моя власність — два мільйони ієн заощаджень, зужитий автомобіль і старий кіт. Одяг давно не модний, а платівки — ніби з антикварної крамниці. Ні слави, ні положення в суспільстві, ні успіху в жінок. Ні таланту, ні молодості. Базікаю всяку нісенітницю — і потім жалкую. Одне слово, як ви сказали, — посередність. То що ж я міг би втратити? Скажіть, якщо знаєте.
Мовчанка тривала досить довго. За той час я встиг відірвати нитку, що заплуталася під ґудзиком сорочки, і намалював кульковою ручкою тринадцять зірочок у записнику.
— У кожного є одна-дві речі, які він не захоче втратити. Є вони і в тебе, — промовив чоловік. — Розшукувати такі речі — наш фах. Можна бути певним, що в людини є щось схоже на точку рівноваги між жадобою і гордістю. Як у всіх твердих тіл — точка рівноваги. А усвідомлює вона її існування лише тоді, коли вже втратила її… — і на хвилину чоловік замовк. — Однак мова про це піде пізніше. А тепер я не хочу сказати, що не зрозумів суті твоєї запальної промови. З твоїми вимогами я вирішив погодитися. Я не збираюсь зайвий раз утручатися. Можеш робити так, як хочеш. Один місяць… Згоден?
— Згоден, — відповів я.
— Ну, тоді бувай!
І чоловік поклав трубку. Поклав так, що в мене на душі лишився гіркий присмак. І щоб прогнати його, я тридцять разів віджався від підлоги, двадцять разів присів, вимив посуд і виправ білизну, що зібралася за останні три дні. Відразу після цього поганого настрою наче й не було. Була прекрасна вереснева неділя. Літо кудись ділося як давній призабутий спогад.
Я надягнув нову сорочку, вліз у «лівайси» без жодної плямки кетчупу, натягнув на ноги однакові за кольором шкарпетки і причесався щіткою для волосся. Однак відчуття недільного ранку, яке я мав у сімнадцятирічному віці, не повернулося. Це ж зовсім природно. Хоч би що казати, роки взяли своє.
Я вивів із стоянки під будинком свій перестарілий фольксваґен і, відправившись на ньому до супермаркету, купив дюжину котячих консервів, коробку з піском для кота, дорожню бритву і нижню білизну. У кондитерській я сів за прилавок і, попиваючи каву, майже позбавлену смаку, закушував пампушками з корицею. У дзеркалі на стіні за прилавком, уминаючи пампушок, відбивалася моя фізіономія. Тримаючи надкушений пампушок у руці, якусь хвилину я придивлявся до себе. І мене зацікавило, що думають про мене інші люди, коли бачать моє обличчя? Та, звісно, мені не дізнатися, що там вони про мене думають. Я доїв пампушок, проковтнув рештки кави і вийшов надвір.
У туристичному бюро перед залізничною станцією я замовив два авіаквитки на завтра до Саппоро. Потім, уже всередині станції, придбав парусинову сумку на ремені й непромокального капелюха. Я оплачував покупки, витягуючи з конверта одну за одною десятитисячні банкноти, та, здавалося, їх не ставало менше. Скоріше навпаки — менше ставало мене самого. Ось якими бувають гроші в цьому світі. Їхнє зберігання дратує, а витрачання псує настрій, робить нещасним. Нестача ж породжує огиду до самого себе. А коли відчуваєш огиду до себе, хочеться їх витрачати. Та грошей більше немає. Немає і порятунку.