Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Але ж усі люди на світі більшою чи меншою мірою живуть під чиєюсь командою, залякуванням та поштуркуванням. І взагалі не можуть сподіватися на щось гідніше.
— Можливо, — сказав я після короткої паузи.
Вона мовчки й далі чистила свої вуха. Їхні пухкі мочки раз по раз визирали з-під волосся.
— Тепер на Хоккайдо чудово! Туристів мало, погода добра, а вівці всі на випасі. Прекрасна пора року!
— Мабуть, що так…
— А якби… — сказала вона, схрумавши останнє печиво. — А якби ви взяли і мене з собою, то, гадаю, я, напевне, стала б вам у пригоді.
— Навіщо здалися тобі пошуки цієї вівці?
— Бо я теж хотіла б її побачити.
— Але ж може статися так, що пошуки цієї нікудишньої вівці — марна затія. А я тебе в них затягну.
— Ну і що? Ваші клопоти — це мої клопоти, — і вона злегка всміхнулася. — Ви мені дуже подобаєтеся.
— Дякую, — сказав я.
— І це все?
Я відсунув складену газету на край стола. Легенький вітерець, що пробивався крізь вікно, розганяв дим від моєї сигарети.
— Чесно кажучи, вся ця історія мені чомусь не подобається. Тут є якась заковика.
— З чим?
— З усім, — відповів я. — Хоча загалом уся ця історія про вівцю настільки безглузда, що не варта ламаного гроша, її складові частини цілком переконливі і, до того ж, між собою добре узгоджуються. А проте враження від неї неприємне.
Вона мовчала і лише гралася гумовим кільцем для волосся, перекочуючи його сюди-туди по столі.
— А, крім того, навіть якщо я знайду ту вівцю, то що далі? Якщо вона і справді така особлива, як стверджує той секретар, то може статися, що я до кінця життя не виберуся з великої халепи.
— Але ж ваш друг уже давно в ній опинився, хіба ні? Бо якби це було не так, то він спеціально не прислав би вам такої фотографії.
Вона була права. Я викладав на стіл свої козирі — вона била їх одного за одним. Ніби читала всі мої ходи.
— Мабуть, таки доведеться їхати, — сказав я приречено.
Вона всміхнулася.
— Не сумніваюсь, що так буде краще і для вас. Гадаю, що вівця обов’язково знайдеться.
Вона дочистила вуха, загорнула тампон у паперову серветку і викинула у кошик для сміття. Потім взяла гумове кільце і, підібравши назад волосся, відкрила вуха. Мені здалося, ніби кімнату провітрили.
— Ходімо спати, — сказала вона.
6. Пікнік у неділю пополудні
Коли я прокинувся, була дев'ята ранку. У ліжку поряд зі мною її не було. Мабуть, вийшла перекусити та й пішла до себе додому. Жодної записки не залишила. Тільки у ванній кімнаті сушився її носовичок і нижня білизна.
Я вийняв з холодильника помаранчевий сік і випив. Підсмажив у тостері хліб триденної давності, що своїм смаком нагадував штукатурку. З вікна кухні було видно олеандр у сусідньому дворі. Хтось удалині вправлявся у грі на піаніно. Гра була схожа на біг униз ескалатором, який піднімається вгору. Вмостившись на телеграфному стовпі, беззмістовно воркували три товстих голуби. Та ні — може, вони вкладали якийсь зміст у своє воркування. Може, в них мозолі на лапках боліли, а тому вони не переставали туркотіти. Може, з їхнього погляду моє існування було беззмістовним.
Коли я проковтнув два шматки підсмаженого хліба, голуби зникли, залишивши у вікні тільки телеграфний стовп та олеандр. Був недільний ранок. У недільній газеті містилася кольорова фотографія коня, який перестрибує через живопліт. Блідий вершник у чорному кепі, сидячи на коні, своїм злим поглядом упивався у текст на сусідній сторінці. На ній докладно описувалися способи вирощення орхідей. У кожної із кількох сотень видів орхідей своя історія. В якихось країнах особи королівського роду віддавали життя заради орхідей. У статті стверджувалося, що орхідеї несуть у собі елемент фаталізму. Що в будь-якої речі є своя філософія і своя доля…
Завдяки тому, що я нарешті вирішив їхати у пошуках вівці, настрій у мене різко покращав. Здавалося, ніби життєва сила розлилася по всьому тілу й дійшла до кінчиків пальців. Уперше відтоді, як я переступив через двадцятирічну переломну вікову межу, я відчув такий настрій. Я склав посуд в умивальник, нагодував кота і набрав номер телефону чоловіка в чорному костюмі. Після шостого гудка той нарешті взяв трубку.
— Сподіваюсь, не розбудив, — сказав я.
— Не турбуйся. Я завжди встаю рано, — відповів він. — А що таке?
— Які газети ви читаєте?
— Усі центральні і вісім провінційних. Однак провінційні прийдуть аж під вечір…
— І ви їх повністю прочитуєте?