Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Карпань часом не мав при собі гроші?
— Гроші? — Дубовенко злякано глянула на мене й потупилась. — Може, й були, не знаю.
— Багато грошей, Ганно Микитівно.
— Не знаю. Він мені не показував, — знову взялася за френзлі скатерки.
Я дістав фотокартки з батька і Замрики.
— Не пригадуєте, ці не сходили на полустанку?
— Ні, не пам'ятаю.
Звівся, подякував за розповідь і попросив нікому не говорити про нашу розмову. Дубовенко рушила за мною надвір. Дощ припинився, освіживши землю і повітря. Небо зоряне й світло-синє — час молодого серпневого вечора. Мокре листя на деревах наче вкрите темно-голубою емаллю. Ганна Микитівна провела мене до дороги. Тьмяно полискувала вмита бруківка, ділячи навпіл березовий гай. Нею йшов Карпань, тоді багнистою грунтівкого. Я попрощався з Дубовенко і помалу поїхав. У світлі фари мигтіли метелики, натикаючись на скло, руки й груди. Я мружився, щоб не потрапили в очі.
Відтворював у пам'яті почуте. Що ж, факт добув я вагомий, незаперечний, і з'явився справжній свідок. Не засмучувало, що при Карпаню не було грошей. Підтвердилось важливіше: він не загинув у прифронтовій смузі, а щасливо дістався полустанка і вирушив до Березівки. Живий, здоровий, з наміром одружитися з Дубовенко. І зник по дорозі до села.
Може, його перестріли на містку через Лебідку або випадково здибався уже в селі зі своїм старим недругом? Може… Скільки тих «може»! Тепер коло пошуку зовсім звузилось, перетворилось на крапку із назвою — Березівка. Факт переконливо свідчив, що тільки в селі Карпань пропав безвісти. Це полегшувало розслідування. Не всі його ровесники загинули. Хтось та щось згадає, попри значний перебіг часу..
Подумав, що таки час працював на мене: у сорок четвертому ще не повернулися з війни ні Куртій ні Горжій, з якими зустрівся б Кедровський. Проте за п'ять кілометрів од міста жили дві дівчини котрі на власні очі бачили старшого лейтенанта. І варто тільки… Мені аж перехопило віддих, стало невимовно боляче. Ех, Кедровський, Кедровський! За п'ять кілометрів, на забутому богом і людьми полустанку — свідки. І в пам'яті Дубовенко нічого не стерто, навіть незначне. Але спрацювала арифметика війни: більше тридцяти тих, що пропали безвісти. Винятки не передбачались. А він знаходився поруч. І гарячі сліди.
Я ледь підтримував газ. «Ява», тихо повуркуючи, котила мене бруківкою. У світлі фари на шляху з'явився чорний живий клубочок, завмер на мить і рішуче почимчикував через дорогу до лісосмуги, їжак. Ліворуч, мов річка в тьмяній позолоті, текла стерня. Я піддав газу. Вдалині привітно світило ліхтарями місто.
Спершу мені видалось, що над шляхом висіла павутина, і не встиг я змикитити, що ж то за велетенський павук її напнув між стовпом та деревом лісосмуги, як опинився за кілька метрів од неї.
Дріт! Дорога перетнута дротом. Я різко крутнув кермо праворуч — дріт гаряче шморгнув по лівій руці, мотоцикл ускочив у кювет, а я завалився на ногу.
Усе трапилося в лічені секунди. Лежачи на мок рій траві, я ніяк не міг отямитись од несподіваної пастки. І лише коли мені стукнуло в голову, що саме зараз найкращий момент вчинити напад на мене, безпомічного і розгубленого, миттю вимкнув фару й заглушив двигуна, вивільнив ногу з-під «Яви» і відповз од неї, причаївся, сторожко вслухаючись. Під рукою ні каменя, ні дрючка — мокра трава.
Навколо мерехтіли зорі і німували дерева в лісосмузі, купчилися темними тінями віти й кущі. Мені ввижалося, що за ними хтось чаївся, дивився лиховісними очима… Чув калатання власного серця.
Не знаю, скільки часу пролежав у рові — п'ять чи десять хвилин, бо звівся уже без страху й ледве не зойкнув, ступивши на праву ногу. Помацав — кістки цілі. Напевне, вивихнув. І пекла рука. З трудом втягнув мотоцикл на узбіччя, дістав із сумки найбільшого ключа і побрів до дерева, до якого прив'язано дріт. Довго вовтузився, заки відкрутив його, намагаючись не затоптати слідів зловмисника,' потім перейшов до стовпа. За роботою трохи вляглося хвилювання.
Відразу не поїхав. Зрозумів, що той, хто підготував мені пастку, втратив слушний момент, коли я лежав, щоб остаточно звести рахунок. Тому сидів на мотоциклі на самотині, під зоряним небом, прагнув осмислити все, що сталося. Випадковість чи хуліганство відпадали. Йшлося про життя. І це вперше за рік служби на мене замахнулись. Один Великошич знав, куди я мав їхати. І Шепета могла здогадатись. Сергій Антонович поза підозрою. Шепета… Чи залишала вона пост, щоб із кимсь зустрітись? Відповідь на це питання — в Ніни.