Без дозволу на розслідування

Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на останніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом Серьожка заскреготав зубами….

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її підняти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.

— Що, не можете?.. — сказав він. — Не можете!.. Скільки країн захопили… Відмовились од честі, од совісті… а не можете… сил нема у вас…

І він засміявся…

Ліля, що сама ледве рухалась, але до останньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережнозакотила до пахов набряклу від крові кофтину, перелякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі, скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».

Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоплений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і виховували дітей, сміялись, утішалися життям. Вони нічим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перетнути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи і тепер дріт. Невже Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..

«…Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін…»

Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і збирався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.

— Обманюєш мене, — зауважила гірко. — Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?

Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї роботи, і якщо справді спіткає мене лихо, матері поблизу не буде і нічим вона не зарадить. Хай вибачає мені за мовчання. Хоч би небагато днів протримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісосмузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.

На душі неприємний осадок невдоволення, тривожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фотокартку батька, освітлену промінням, йому двадцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і матері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб…