Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Не сумнівався, що мене вистежили і чатували в лісосмузі на повернення з полустанка. Впевнився, що став комусь на заваді. Отже, натрапив на слід, який може привести до злочинця. Інакше я не мислив. Але Шепета, худорлява, непоказна жінка… Невже вона? Чи існував якийсь зв'язок між нею і зникненням Карпаня? Пригадалось із розповіді Дубовенко, що Тетяна на другий день знову пішла на обхід колії, залишивши Ганну з Петром.
А коли повернулась? Якщо після проводів Петра…
Аж ніяк не чекав, що саме на Шепету впаде підозра. Звичайно, в неї був спільник. Мене лихоманило від збудження.
Розділ шістнадцятий
Я передчасно радів, що мати не встала і не вийшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав брудні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одягнув футболку з довгими рукавами.
Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.
Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.
— Тебе не намочив дощ? — долинув із-за дверей сонний голос матері.
Я завмер.
— Ні, — і знову припав до склянки.
Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:
— Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гаврило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?
Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.
— Більше не буду, — пообіцяв їй. — На добраніч, мамо.
Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії — до того, як пішов Карпань, чи опісля? Ходила вона кудись до мого другого приїзду чи залишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життямза свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..
Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього — пронизливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою виймала із пральної машини білизну.
— Що трапилось, Арсене?
Я силкувався видушити посмішку. А мати прикипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.
— Господи, що це? Коли? — стривожилась. — Арсене…
— Оступився, — сказав, що спало на думку. — Легкий вивих. Ти не хвилюйся.
— Оступився? Але ж ти їздив, — засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув — на рукаві жовтої футболки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. — А це? — прошепотіла сполотнілими губами.
— Дрібниці, до весілля заживе, — я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.
Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на одвірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.
— І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, — заговорила тихо, мов сама до себе. — Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце… Ох, не витримає. Передчасно… — Заплакала.
Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався, страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинатимуть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Теперматір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затримаюсь. І з її серцем… Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка вона маленька, тендітна й беззахисна.
— Арсенчику, дитино моя! — схлипувала, і гарячі сльози падали на мою шию. — Бережи себе. Ти ж у мене один, один…
— Добре, мамо, добре, — стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуленості.
Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.
— Ти лягай, лягай, — забідкалась. — Я викличу лікаря.
— Не треба лікаря. Поклади компрес —і стухне, — порадив їй.