Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Я все ж таки не розумію, як можна позбутися хоті. Поки людина жива і здорова, хіть у неї буде. Я ось людина вже немолода, а й то відчуваю хвилювання, коли бачу даму. А що там казати, якщо людині двадцять років!
— Ми гарантуємо результат для будь-якого віку. А ось стан здоров’я справді важливий, — кивнув лікар. Нам якраз принесли по тарілці з картопляним пюре та котлетою. «Білим» у цей час роздали по склянці чаю й по великому пиріжку з сиром. І цукру досхочу. «Сірим» же чай дали без цукру і по невеличкому сухарю замість пиріжків.
— Людина, слабка здоров’ям, може не витримати нашої терапії. Ми беремося за лікування, лише коли бачимо високу ймовірність одужання. Хоча, звісно, трапляються і помилки, як от із Кіндратіем. Але ж від помилок застрахований лише той, хто нічого не робить. А ми, лікарі-практики, мусимо набивати собі лоба методом спроб та помилок.
Лікар зітхнув, відсунув порожню миску і взявся за картоплю з котлетою. Я вже зовсім не їв.
— Так як ви лікуєте своїх пацієнтів?
— У нас є чотири програми лікування. Хтось зупиняється після першої, а хтось іде далі. Але хочу і вас спитати: чи читали ви повість «Крейцерова соната»?
— Як-як?
— «Крейцерова соната» графа Льва Миколайовича Толстого. Сподіваюся, ви про Толстого чули?
— Та чув, він мені листа написав.
— Вам? Листа? Та як таке може бути?
Лікар теж їсти перестав, вирячився на мене.
— Ну, тоді якраз мої перші історії надрукували. Почали вони набувати популярності. І прийшов лист від цього графа, де він звинувачувати мене став.
— У чому?
— Що я, замість писати про біди народу й духовні шукання, описую всілякі забавки, забиваю людям голову, а мусив би сприяти змінам у державі й серцях людей.
— І що ви, відповіли йому?
— Ага. Ну, тобто як, листа я написав, де пояснював, що життя людське важке й потрібно людей розважати, щоб зовсім у відчай не впали. Хотів уже надсилати, коли дізнався, що граф із дому втік і десь дорогою помер. На той світ пошта не ходить, тому лист я залишив. А що ви казали про якусь повість?
— «Крейцерова соната» зветься. Її заборонив царський уряд, бо вважав аморальною. Хоча насправді вона — один із найморальніших плодів людського духу! Справжній гімн статевого утримання, як єдино можливого шляху сходження від тварини, що впала у гріх, до людини, створеної за образом та подобою Господа нашого! — Зоненберг схилив голову.
— І все-таки я не розумію. Бачив я, коли від довгого статевого утримання люди берега пускалися, а ось регулярне статеве життя навпаки робить людину спокійною і задоволеною. Хіть не лікувати треба, а задовольняти.
— Ні, ні, Іване Карповичу! Це помилкове твердження! Вкрай помилкове! У тому-то й біда, що хіть неможливо задовольнити! Їй завжди мало, вона катує людину, вичавлює, наче кондитер лимон! Хіть виснажує, хіть убиває, хіть штовхає на погані вчинки! З хіттю неможливі жодні домовленості! Тільки лікування, тільки виривання її з корінням, наче бур’яну на полі! — Лікар аж кричав. Хворі, попивши чаю, почали виходити. Ходили справді дивно. А деякі й ходити не могли, їх садовили на спеціальні візки і вивозили.
— А що це з ними? Чому вони ходити не можуть? — перервав я Зоненберга.
— Перший та другий етапи лікування досить важкі. Але не хвилюйтеся, наші пацієнти одужають і повернуться до нормального життя, — запевнив лікар.
— Якщо в колодязь не стрибнуть, — нагадав я.
— Іване Карповичу, то була прикра помилка. Залишок хвороби, який зміг залишитися і штовхнути Кіндратія на страшне.
— Мені казали, що Кіндратій був закоханий, — сказав я, уважно спостерігаючи за лікарем, який штрикав ложкою в залишки котлети.
— Не закоханий. Кохання — це високе почуття, а тут була хвороба. Розумієте, у Кіндратія рано померла мати, і це травмувало хлопчика. Травма призвела до постійних спроб бунту проти батька. Ви про віденського лікаря Фройда чули?
— Не чув.
— Світило психіатрії. Він учить, що людина повністю формується в ранньому дитинстві, і всі наші страхи, неврози й переживання ідуть звідти, з тих часів, яких ми й не пам’ятаємо. Усі травми, отримані тоді, впливають на нас зараз.
— Травми — це коли немовля з люльки гепнеться, чи які?
— Ні-ні, інші травми, сексуального характеру.
— Якого характеру?
— Сексуального. Ну, тобто статевого.
— У немовлят? — перепитав я, бо якась маячня виходила.
— За словами Фройда, людина вже в череві матері має власну сексуальність і з перших днів життя теж. Чого ви так дивитеся, Іване Карповичу? Це погляд, визнаний більшістю науковців у цій галузі. Є деякі дрібні розбіжності між авторами, але в цілому саме так. Від самого початку ми маємо власну сексуальність, вона пригнічується, і з цього походять усі неврози та розлади, якими людина страждає у дорослому віці.
— Знаєте, я помічав, що коли людині їсти немає чого, воно багато про їжу говорить. Годинами може розповідати про хліб, про юшку, про кулешу з салом. Так ото і зі зляганням. У кого є воно, той тілесно відпочине і потім не згадує. А в кого немає, той починає балакати, вигадувати щось.
— Ну, Іване Карповичу, це примітивізований погляд.
— Та вже який є, — знизав я плечима. Нам чай із пиріжками принесли. Лікар махнув рукою, щоб я чашку обирав.
— Хоча в думках Фройда таки є одна, але фундаментальна, помилка. — кивнув Зоненберг. — Вона полягає в тому, що Фройд зосереджуються на наслідках, а не на причинах. Причина ж бід людських у наявності хоті, нестримного статевого потягу, який позбавляє людину спокою, жене її все доросле життя, наче ґедзі череду на пасовищі. Але якщо викоренити причину, наслідки відпадуть самі собою і людина стане спокійною та щасливою. Я писав про це доктору Фройду, але він зі мною не погодився. Хоча за моїми словами стоять численні задокументовані випадки успішних одужань найважчих пацієнтів! Я ж пропоную не просто метод лікування, а спосіб реформування всього людства, повернення його у первісну цільність!
— Це як? — спитав я.
— А так, що, окрім гріхопадіння, була в історії людства ще й така ганебна сторінка, як розділення. На чоловіків та жінок. У раю людина існувала без статевих ознак, так званим андрогіном. Але після вигнання з раю відбулося розділення. І наша хіть, стремління до іншої статі, — притлумлений спогад про часи, коли ми були єдині й неподільні. Так ось, наша програма лікування передбачає повернення в цей райський, об’єднаний, безгріховний, благодатний стан. — Лікар закивав головою і зробив великий ковток чаю. Потім узявся за пиріжок. — У, з сиром! Це найсмачніші пиріжки з сиром, які вам коли-небудь доводилося куштувати!
— А ви тільки чоловіків лікуєте, чи й жінок? — спитав я, бо, дивлячись на хворих, важко було зрозуміти, є серед них жінки чи немає.
— Усіх лікуємо. Але, як відомо, для чоловіків тілесне ярмо значно важче, отже, й лікувати його складніше. Тому більшість наших пацієнтів — саме чоловіки.
— А співи не практикуєте?
— Співи? Ні, що ви! Спів — одна з прояв тілесного ярма! Люди співають, саме щоб розпалити хіть, щоб привернути увагу об’єктів своєї пристрасті. Жінки співають, щоб зваблювати, а чоловіки — щоб приманювати. У «Білому Єрусалимі» співи категорично заборонені, так само, як і танці.
— А співачок у вас тут бути не може? — Я уважно спостерігав за Зоненбергом. Той досить щиро здивувався.
— Співачок? Та чого ж, можуть. Ми лікуємо людей будь-яких професій, — запевнив лікар.
Ми сиділи в порожній їдальні. Десь за стіною гримів посуд.
— Старий Нікіфоров дуже переймався смертю сина? — спитав я. Не схоже було, що Анюта якимось чином опинилася в «Білому Єрусалимі». Але, можливо, невтішний батько вирішив помститися жінці, яку вважав причиною смерті сина?
— Ви знаєте, Іване Карповичу, старий Нікіфоров значно більше страждав, коли його єдиний син був живий, але вів життя ганебне та гріховне. Звісно, батько сподівався, що після лікування син зміниться, стане допомагати у веденні справ, перетворившись на справжнього спадкоємця. Але цього не сталося. Та лежачи в землі гріхів не наробиш, тому, думаю, пану Нікіфорову зараз легше, ніж коли його дитина котилася прямісінько до пекла!