Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Налив він чашку, поставив цукор і хліба житнього.
— Вибачайте, але булки білої немає.
— Та ну, я людина проста, все життя житній хліб їв, — заспокоїв його. І не те щоб чаю мені хотілося, але, щоб господаря вшанувати, пив.
Тут прийшов хтось.
— Це студент, кімнати винаймає, — пояснив Самсонов. — Ви не подумайте, це не через гроші. У мене пенсіон є, може, й небагато живу, а вже не бідую. Просто самотньо самому, а тут хоч якась жива людина, поговорити є з ким.
Я його добре розумів. Самому мені було самотньо, і все хотів побачити дівчат, але ніяк не міг до них добратися. Наче відштовхувало їх від мене. От зараз Анюту доводилося шукати. Заспокоїв себе тим, що на правильний слід ніби натрапив. Нікіфоровські пальці знати було у викраденні. Знайду, звільню і тоді вже поїду, бо в Одесі все готове було.
— А кого шукаєте, не розкажете? — спитав пошепки Самсонов, перед тим двері зачинивши.
— Жінку одну. Зникла безслідно. Жодної зачіпки немає. Окрім того, що свого часу Кіндратій Нікіфоров до неї залицявся. Хочу перевірити, чи не причетна родина ця, — сказав я правду.
— Дякую, Іване Карповичу, що відкрилися мені. Ви вже будьте спокійні, ніхто про це не дізнається! — запевнив Самсонов, — Вам переночувати є де? Як ні, то можете ось тут і прилягти, на ліжку. А я вже на підлозі, мені на підлозі ще краще, бо спина не болить.
— Ні, дякую, ще деякі справи є.
— Тоді дозвольте мені хоч мапу вам дати! — запропонував господар. Дістав із шафи. — Ось дивіться, ось дорога на Нарву, а ось тут убік треба брати й сюди їхати.
— Та там же тільки болота позначені! — здивувався я.
— Болота там і є. Болота й ліси, — кивнув Самсонов. — Візьмете мапу з собою?
— Та ні, мені досить раз глянути, щоб запам’ятати. Дякую вам, і прийміть від мене подяку. — Хотів рубль дати.
— Та ніколи! — Знову образився співрозмовник мій.
— Послухайте. Виходить, що всіляким негідникам я гроші даю, щоб вони розповіли, а хорошій людині заплатити не можу. Хіба правильно це? Думаю, що ні. Прийміть, будь ласка.
Старий рубль узяв, я чай допив і пішов. Справ особливих у мене не було, просто не хотілося обтяжувати служаку. Переночував у дешевенькому готелі. Поки йти туди, трохи поблукав, знову переконався, що не слідкують. У готелі перетягнув ліжко, під двері стілець підсунув, зброю перевірив і тільки потім спати ліг. А зранку рушив до того «Білого Єрусалиму». Візники спочатку їхати відмовлялися.
— Що ви, пане, не доїхати туди! — казали.
А потім один узявся.
— Тільки так, пане. Везтиму, поки везтиметься, а якщо вже зовсім багнюка почнеться, зупинюся, і далі вже пішки. Добре? — сказав візник.
— Домовилися, — кивнув я. Кінь у нього був добрий, колеса широкі, мусили довгенько проїхати. Нарвським шляхом рухалися швидко, а як повернули з нього, важче пішло. Полетіла з коліс багнюка, кінь важко дихати став. Але тягнув деякий час. Тільки коли в ліс заїхали, візник зупинився.
— Усе, дорогий ти мій, не поїду далі. Бачите, це ж не дорога, а болото якесь. Застрягнемо, хто нас у цих глухих краях витягне?
Попереду справді лежало море багна. Заплатив я, допоміг розвернути екіпаж, і поїхав візник. А я пішки рушив. Лісу тримався, бо дорогою взагалі годі пройти було. Дві години йшов, гілками обличчя подряпав, поки нарешті доплентався до лугу. А за ним будівлі побачив. Білі всі, акуратні, гарненькі, оточені муром. На лугу трава була, сяк-так пройти можна. Але непомітно підійти навіть не думай. Звідусіль видно, коли хтось наближатиметься. Ну, так, то й так. Пішов я. Роздивився, що в лікарні два корпуси були, а згори по муру ще й колючий дріт пущено. Серйозно так. А ще ж по кутках такі собі башточки невеличкі, наче для охорони. І наче в одній башточці рух я помітив. Спостерігали за мною. Підійшов до великих дерев’яних воріт, залізом оббитих. Постукав. Довго не відчиняли, потім визирнув мужик якийсь.
— Чого тобі?
— Я до лікаря Зоненберга! — сказав суворо, грізно, як начальство у нас і балакає зазвичай. Мужик вирячився на мене, дебелий, обличчя справді дивне якесь, наче водою набране. — Ну, чого дивишся! Веди мене до лікаря, чи нагая хочеш? — Аж ногою тупнув.
— Зараз, спитаю. — Розгубився мужик і пішов кудись. Довелося почекати, поки не прийшов якийсь чоловік уже з благородних.
— Добрий день. Що ви хотіли? — спитав він. І в нього обличчя якесь дивне було.
— Мені потрібен лікар Зоненберг. — Сказав суворо, але з повагою.
— А ви хто такий будете?
— Я — Іван Карпович Підіпригора. Вам знайоме це ім’я? — Вирішив не таїтися, ва-банк піти. На мене тут не чекали, можна було їх заскочити.
Чоловік дуже здивувався, став до мене придивлятися.
— Та не може бути!
— Може, ще паспорт попросите показати?
— Одну хвилину! — Чоловік побіг кудись. Коли повернувся, тримав у руках книгу з моїми військовими пригодами. — Господи, та це ж ви!
— То може, відчините ворота?
— Так, звісно! Мишку, відчини! — крикнув чоловік. Прибіг той дебелий мужик і ворота відчинив. Я зайшов.
— Добрий день, я лікар Зоненберг, Савелій Адольфович.
Він подав руку. Товстеньку, біленьку і якусь кволу, хоча сам чоловік був пудів на сім і зростом на півголови за мене вищий.
— Добрий день. — Я потиснув руку. Вона була якась безсила, наче з киселю зроблена.
— Що вас привело до наших палестин? — спитав лікар. У його голосі було щире здивування і жодного переляку. Хоча мусив би боятися, якщо було йому що ховати.
— Мені треба поговорити з одним вашим хворим.
— Із нашим хворим? — перепитав Зоненберг, потім сплеснув руками. — Та що ж я тут стою! Прошу до мого кабінету!
Він повів двором лікарні, не схожої на жодну з тих, які мені доводилося бачити. Тут повсюди був зразковий порядок. Підметені бруковані доріжки, прибрані ще з осені клумби, коротко підстрижений газон, трохи далі — садок і липова алея. Хворих не було видно, так само, як і персоналу.
— Прошу, прошу, Іване Карповичу! Це ж треба, такий гість! Кому скажи, так і не повірить! Ось так просто, постукали у ворота, а це виявився найкращий сищик імперії! — Лікар дивився на мене замріяно, і я вирішив, що це зручний момент.
— Мені треба поговорити з Кіндратієм Нікіфоровим, — сказав я. Зоненберг призупинився, важко зітхнув і розвів руками.
— На превеликий жаль, це неможливо, Іване Карповичу.
— І чому ж?
— Кіндратій помер.
— Помер?
— Так. Я буду чесний з вами, він наклав на себе руки. Ми недогледіли. Це наша помилка. Але, розумієте, він одужував так швидко і впевнено, ми й подумати не могли, що хвороба ще залишається в ньому, здатна штовхнути на такий безглуздий, гріховний крок.
— І коли він помер?
— Ще на початку зими. Якщо хочете, я можу провести вас до його могили. Ось там, за корпусом. — Зоненберг повів мене. Вся територія лікарні була вкрита мереживом доріжок. Мабуть, щоб хворі могли тут гуляти. Тільки жоден не гуляв.
— І як він наклав на себе руки?
— Стрибнув у колодязь. Сторчголов. Зазвичай колодязь зачинений, але Кіндратій зміг украсти ключ, відчинив і стрибнув. Його помітили санітари, ризикуючи своїм життям, полізли рятувати. Ми витягли його буквально за кілька хвилин. Але, на жаль, було вже запізно. — Зоненберг зітхнув. — Дуже неприємна подія, ми тут, у «Білому Єрусалимі», досі через неї переймаємося.
Ми вже ішли вздовж корпусу, складено з дикого каменю і вкритого черепицею. Все було зроблено на віки.
— Ось тут у нас невеличкий цвинтар. На жаль, ми поки що не досягаємо стовідсоткового результату, і трапляються подібні ексцеси. Ось могила Кіндратія. — Лікар показав на чорну кам’яну брилу, що лежала в пожухлій траві. На брилі було вибито ім’я — Кіндратій Нікіфоров — та роки народження і смерті. Хлопець прожив лише двадцять один рік. Ще були вибиті кілька голубів, що злітали до неба. Поруч лежали менші брили на яких теж були вибиті імена. Здебільшого чоловічі.