Одіссея найкращого сищика республіки

— Та не турбуйтеся.

— Що ви, такий гість! Найкращий сищик імперії! Ось! — Василь Петрович відчинив якусь шафу. Там виявилася досить повна колекція моїх пригод у журналах чи окремими книжками. — Я ж ваш шанувальник, Іване Карповичу. Ось, сідайте.

Запропонував мені стілець, а сам поставив чайник грітися й на лавку присів.

— Чим зобов’язаний вашому візиту?

— Та ось розслідую одну справу, — сказав я. — Прошу про появу мою нікого не сповіщати, бо як дізнаються злочинці, що в столиці я, то втечуть, а я хочу їх тепленькими прихопити.

— Я мовчатиму, Іване Карповичу, тут уже не звольте турбуватися. Я сорок років у поліції прослужив і як ніхто знаю, як секретність для успіху операції потрібна. Мабуть, вам якась допомога треба, раз до мене звернулися?

— Так, хотів розпитати вас про банкіра Нікіфорова. Чули про такого? — спитав я і одразу помітив, як спохмурнів господар.

— Та чув, звісно. Один із найбагатших людей столиці.

— Мене не так він цікавить, як син його.

— Так, є син, здається, Кіндратієм звати, — кивнув Самосонов. Дивився насторожено.

— Якщо мої питання лякають вас чи ви не маєте охоти відповідати, просто скажіть, і я піду. Не хочу поважну людину турбувати.

— Та ні, Іване Карповичу. Вважаю за честь вам допомогти.

— Мені цей Нікіфоров-молодший потрібен. Але кажуть, що вдома його немає, наче в божевільні він у якійсь. А де саме — не знають. Може, ви щось про це чули?

— Та не тільки чув, а й у розслідуванні участь брав.

— У розслідуванні? А що за розслідування? — зацікавився я.

— Від трьох колишніх гімназійних однокласників Кіндратія Нікіфорова надійшла скарга про те, що Кіндратія силоміць відправили до божевільні, бо він не хотів вступати до секти, яку очолював батько.

— А Нікіфоров секту очолював?

— Ну, тут як сказати. — Самсонов знизав плечима.

— Та як є, так і кажіть.

— Думаю, що очолював. І очолює. Але доказів немає. І немає більше тому, що не шукали.

— А чого ж не шукали? Хіба ж при царі не треба було поліції з сектантами боротися?

— Та дуже навіть треба. Але річ у тому, що Нікіфоров-старший — занадто вже поважна людина. Зв’язки великі має. У його банку найкращі люди столиці гроші тримають. І позичають у нього. Як щось проти Нікіфорова-старшого виникне, одразу справу під сукно кладуть. Ось так і з сином. Заяву сховали, наче й не було. Але однокласники, що за товариша хвилювалися, в газети пішли. Розповіли, що батько-сектант сина за місто вивіз і вбити може. Написали про це, скандал виник, довелося перевірку проводити. Нікіфоров-старший повідомив, що син його в лікарні «Білий Єрусалим», дорогою на Нарву, а потім іще верст вісім від дороги. У глухому місці, серед лісів і боліт. Поїхали ми туди. Дорога вкрай погана, навесні та восени тільки верхи проїхати можна, жоден екіпаж не проїде. Довелося верхи їхати, щоб перевірити, чи немає секти в лікарні, й дізнатися, що там із Кіндратієм. Приїхали, зустрів нас тамтешній лікар Савелій Адольфович Зоненберг. Дозволив обшук провести.

— І щось знайшли?

— Нічого. Зовсім. І не могли ми там нічого знайти.

— Чому?

— Бо чекали нас там.

— Чекали?

— Ага. Хтось їх сповістив, що їдемо. Поки прибули, там, якщо й було підозріле, все сховали.

— Чому думаєте, що їх попередили?

— Та воно ж видно Іване Карповичу, коли ти зненацька, а коли ні. Чекали нас, точно чекали. Ну, ми походили, подивилися, поговорили з Кіндратієм. Він живий, здоровий, слідів тортур нема. Не в підвалі, не на ланцюгу. Сказав, що радий лікуватися, сподівається на повне одужання і жодних претензій не має. З тим і поїхали додому.

— Але з обличчя вашого бачу, що щось вам там муляло.

— Муляло. Я ж, Іване Карповичу, багато років у поліції, навчився відчувати, коли брешуть люди. І тут брехали. І лікар той, Зоненберг, і Кіндратій. Ну, і лікарня та. Наче і чистенько там все, у білий колір пофарбовано, такий острівець світлий серед боліт, але щось там у повітрі було важке, щось недобре. І хворі тамтешні дивні. Не знаю, як і пояснити. От інколи відчуваєш серцем, а головою пояснити не можеш, що там не те.

— Так, інколи серце бачить те, чого голова не помічає, — погодився я. — А жінки в «Білому Єрусалимі» були?

— Були. Небагато. Там хворих було десятків зо три, а жінок із них десь п’ять, не більше.

— Білявки?

— Та різні.

— А співів ви не чули? Чи, може, музичні інструменти які бачили?

— Ні, ані співів, ані інструментів. Там узагалі суворо якось.

— Суворо?

— Ага, і хворі, і хто біля них — серйозні ходять, Святе Письмо читають, про життя вічне розмовляють. І не усміхнеться жоден. Поїхали ми, а мені та лікарня з думок не йшла. Почав розпитувати і дізнався, що кілька років тому була з цим «Білим Єрусалимом» темна історія, — скривився Самсонов, паузу зробив. Я зрозумів це по-своєму, до гаманця поліз, по гроші.

— Ні, що ви! — Він рубль побачив, аж руками замахав. — Іване Карповичу, ображаєте! Щоб я з вас гроші брав? Та ніколи! Згадую я просто, щоб усе докладно доповісти. Це взимку було п’ять років тому. Приїхав на міську заставу з Нарвської сторони селянин переляканий, із чухонців. Привіз на возі якогось бідолаху ледь живого. Сказав, що підібрав голого і змерзлого на дорозі. Бідолаха переляканий був, кричав про якогось коня, що він сідати на нього не хоче, а його переслідують і вбити збираються. Це так селянин розповів. Він бідолаху посадив у сани, сіном укрив, кожухом, і довіз до застави. Але втікач перемерз, знепритомнів дорогою. Повезли в лікарню, там почали відігрівати, поліцію сповістили. Вечоріло вже, їхати на місце, де підібрав селянин утікача, пізно, вирішили стражі вже зранку поїхати. Та вночі селянин зник. Поїхав ночувати на постоялий двір, приїхав, чаю випив, потім вийшов до вітру і зник. Вранці на снігу лише краплі крові знайшли!