Одіссея найкращого сищика республіки

— А дочекатися відповіді вашого керманича? Може, в нього будуть якісь розпорядження?

— Жодних розпоряджень не надходило, Іване Карповичу.

— Ну, звісно, ваш гінець іще не встиг доїхати до Петрограда!

— Гінець? — Лікар зареготав. — Ну що ви, Іване Карповичу, надворі двадцяте століття, які гінці? З будинком на Ковенському в нас є прямий телефонний зв’язок.

— А що, скопці не вважають телефон винаходом диявола?

— Це православна пропаганда робила з нас ретроградів і нелюдів. Насправді ми інші. «Білий Єрусалим» за оснащенням є однією з найсучасніших лікарень імперії. Ми зацікавлено спостерігаємо за прогресом і не боїмося дивитися в майбутнє, бо воно буде наше. Ну що ж, мабуть, почнемо. — Зав’яжіть йому рот.

Санітари накинули мені на рот міцну пов’язку.

— Не хвилюйтеся. Це щоб ви не кричали. Пацієнти дуже кричать, їм же боляче. А крик відволікає мене від операції. Ми всім зав’язуємо роти, — пояснив лікар. Санітари надягли на нього довгий білий фартух. — Під час операції розлітається багато крові й плоті, я використовую фартух, щоб не сильно забруднювати халат.

— Будьте ви прокляті! — заревів я у пов’язку. Зоненберг посміхнувся.

— Не можу зрозуміти, що ви там мугикаєте, але, мабуть, проклинаєте. Це ви дарма. Вже за кілька тижнів, коли біль відступить і ви відчуєте свободу, руки будете мені цілувати, повірте! Майже всі пацієнти мені дякують. Дивіться, перші удари будуть несильні. Болісні, але не сильні. Потім сильніші. Ну, боже помагай. — Він замахнувся молотом. Я смикнувся і обм’як. Удав, що непритомний. Він міг би вдарити й болем повернути мене до тями. Але не вдарив. — Дайте голку! — наказав санітарам. Потім уколов мене. Я вмів терпіти біль і навіть не смикнувся. — Нашатир давайте!

Тицьнув мені під ніс нашатир. Я затримав дихання.

— Він не дише! Ох біда! — Молот клацнув об стіл, Зоненберг почав тиснути мені на груди долонями. Тиснув, відпускав, знову тиснув, потім приклав вухо. — Так, серце запустилося! Буде жити! — сказав він радісно. Поплескав мене по щоках. — Іване Карповичу, Іване Карповичу!

Я розплющив очі.

— Що ви оце мене лякаєте? Непритомнієте, наче інститутка якась, хоч я ще жодного удару не завдав.

— У мене хворе серце, — прохрипів я у пов’язку і скривився.

— Що ви кажете? Ану зніміть пов’язку, — наказав лікар. Я повторив, коли зміг.

— Це погано. Хворе серце збільшує ймовірність летального результату. — Зоненберг зітхнув. — Але ми ризикнемо.

Він знову взяв до рук молот. Важкий, кілограм, а може, і більше.

— Ні, залиште, не треба пов’язки. Я хочу почути крик Івана Карповича, — сказав лікар санітарам, коли ті заметушилися.

— Я помру. Навряд чи ваш керманич це схвалить.

— Єрофій Кузьмич довіряє мені, за це не хвилюйтеся. — Зоненберг замахнувся, подивився в очі. — Кричіть сильно, Іване Карповичу, весь увійдіть у крик! Попрощайтеся з темним, брудним та розпусним минулим, привітайте чисте та біле майбутнє. Ну ж бо!

Я заскрипів зубами з відчаю та безсилля. Заплющив очі. Далі переді мною мало відкритися пекло болю. І тільки одна думка тішила мене — що я помщуся. Страшно помщуся! Я закричав. Закричав щосили. І тут-таки закричав Зоненберг. Почав лаятися. Смикнувся від удару, але це був удар не по мені, а по столу. Стіл аж загув.

— Негіднику! Мерзотнику! — стогнав лікар. Я розплющив очі. Побачив, що Зоненберг схопився за ногу. — Чому ви закричали до того, як я вдарив! Яке ви мали право кричати?

Лікар скривився і ледь не плакав. Здається, мій крик налякав його, і рука здригнулася. Молот пролетів поруч, ударився об стіл, відскочив і впав на ногу.

— Негідник! Негідник! — Зоненберг уже плакав, підняв фартух, задрав холошу й роздивлявся ногу. Крутив головою і зітхав. — Господи, я ледь кістку собі не розтрощив! Не смійте більше кричати! Пов’язку йому на рот!

Коли надягали пов’язку, я спромігся боляче вкусити одного з санітарів. Той підскочив, зашипів, ударив мене. Пов’язку таки надягли. Я сподівався, що Зоненберг почне обробляти рану на нозі й у мене буде кілька хвилин. Я не замислювався, що далі. Головне — відтягнути страшний удар бодай на мить, на якусь дещицю часу.

— Та нічого, потім подивлюся! — закричав Зоненберг. Роздратувався «білий голуб». Знову схопив молот, глянув на мене поглядом, повним ненависті. — Все, Іване Карповичу, тепер точно все!

Замахнувся. Я заплющив очі, бо схоже було, що справді все.

— Що? — заверещав знову Зоненберг.

— Єрофій Кузьмич викликають!

— Зараз, дороблю операцію й зателефоную!

— Вони терміново сказали. Чекають.

— Я зараз зайнятий! Я на операції! — верещав Зоненберг.

— Вони сказали, щоб зараз підійшли, — бубонів під ніс якийсь переляканий санітар.

Лікар аж заревів.

— Ну добре! Але я зараз повернуся! Чуєте, Іване Карповичу, повернуся! За кілька хвилин! А поки уявляйте, що вам доведеться витримати.

Лікар поклав молот і пішов. Я відчув, як калаталося серце у грудях. Холодний піт на лобі. І радість. Не знаю чому, але я відчув, що не цього разу. Що якось мені вдасться врятуватися. І я знайду Анюту, я побачу Моніку. Дякую тобі, Господи, що змилувався! Дякую!

Я дуже гостро відчув, що хочу жити. Зоненберг повернувся хвилин за п’ять. Розчервонілий і невдоволений.