Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Убили, чи що?
— Та воно ж, знаєте, Іване Карповичу, для вбивства тіло потрібне. А як тіла немає, то зник. Просто взяв і зник, залишивши сани з конем у сараї. Зник, хоч у нього родина в селі, четверо дітей, земелька. А він зник! Але це не все! Бо ж і втікач у лікарні до ранку помер. Лікарі дивувалися — наче не мусив, а помер. Написали в документі, що від перемерзання. Але я потім із ними розмовляв, і натякали вони, що сумнівна якась справа. Чи не подушкою придушили бідолаху. Та прямо ніхто не розповів, бо кому скандал потрібен?
— Одразу двоє загинули?
— В одну ніч, Іване Карповичу, в одну ніч!
— Підозріло якось.
— Дуже підозріло! Стражників послали перевірити. Поїхали вони. Знайшли місце, де босі сліди на дорогу виходили. А за босими слідами одразу багато кінських і собачих.
— Таки гналися за тим бідолашним?
— Схоже на те, — кивнув Самсонов. — Стражі поїхали по тих слідах, а тут сніг повалив. Та такий лапатий! Завірюха почалася. Невдовзі вже годі було щось розібрати. Вирішили повертатися, заблукали, ледь не замерзли. Але річ у тому, що сліди в бік «Білого Єрусалиму» вели. Там навколо на багато верст жодного села чи хутора, лише та лікарня. Стражі хотіли наступного дня туди таки доїхати, але начальство несподівано сказало, що не треба. Мовляв, і в місті справи є, немає чого по хащах лазити. Так ніхто й не дізнався, що то за втікач був. Від кого тікав, чого боявся і чому взимку лісом голий бігав. Оце така історія.
— Дивна, — кивнув я.
— Дуже дивна. А ще дивніше те, що і слідів же ніяких не залишилося. Наче нічого й не було, жодного папірця чи документа! Тільки те, що хлопці запам’ятали та розповіли! Ось так!
— Чистив хтось сліди.
— Старанно чистив, Іване Карповичу, наче підлогу до царського балу! — Самсонов підвівся, накришив чаю в чайник, залив окропом, залишив заварюватися. — А ви чому «Білим Єрусалимом» зацікавилися?
— Та людина зникла, шукаю її. І якось оця назва випливла. Може, до діла, а може, і ні. Це і встановити намагаюся. А от ви казали, що хворі в «Білому Єрусалимі» дивні. Чим саме?
— Вони там усі ходять наче з хреста зняті. Тихі, мовчазні, хода в них трохи дивна і обличчя.
— А що з ходою та обличчям?
— Та бозна-що. Дивно якось ходять, неквапливо, так, наче дитина, коли ходити вчиться. А обличчя в них бліді й налиті якісь, наче місяць повний. А в очах спокій. Не спокій, а байдужість якась, наче у волів в упряжі. Я ж у ваших краях був, Іване Карповичу, бачив, як на волах орють.
— А ці хворі — від чого ж їх там лікують?
— Та кажуть, що голову вправляють. Тому її й називають божевільнею, хоч лікар Зоненберг на це ображається. Просить тільки «Білим Єрусалимом» іменувати.
— Цікава місцинка. А як би то там побувати?
— Та як. Треба візника брати. Тільки не знаю, чи доїдете, бо ж дорога там навесні вкрай погана. Може, давайте, я з вами поїду. Покажу все, допоможу, як треба буде.
— Дякую, але не хочу вас турбувати.
— Іване Карповичу, та які там турботи, коли мені в радість! Я ж оце на пенсію вийшов, і тепер хоч вовком вий! Сорок років у поліції прослужив, звик, що вранці прокинуся, чаю перехоплю міцного — і побіг. А тепер прокинуся, а бігти нікуди. Так тоскно стає, хоч у зашморг! У вас після служби так само було?
— Було, — кивнув я. — Я ж тому й розслідуванням став займатися, бо не міг усидіти на місці. Воно-то в мене земля була, роботи сільської багато — орати, сіяти, жнивувати. Але все не до душі. Це як мисливську собаку у віз упрягати. Возитиме, але про полювання повсякчас думатиме.
— Ну, це точно. — У Самсонова аж сльози на очах з’явилися. — Так вийшло, що родини в мене немає. Була колись дружина, померла рано від тифу. Можна б було ще одружитися, але якось усе часу не було, все по роботі бігав. Дуже вже я роботу свою любив, Іване Карповичу. Ото навіть як захворію, все одно виходив, бо й дня пропустити не міг. І вихідними працював. Цим тільки й жив, а ось як на пенсію вийшов, так життя моє і закінчилося. Днями сиджу в кімнатці, що робити — не знаю. Такий сум бере, що вже й думки погані були. Щоб руки на себе накласти. Бо навіщо жити так сумно й нудно, як я? Але не наклав. І знаєте чому?
— Чому? — спитав я. Не аби спитати — прикро за дядька було.
— Вам завдяки!
— Мені? — Тут уже я здивувався.
— Вам, Іване Карповичу, вам! Трапився мені одного разу журнал із вашими пригодами. Прочитав я їх і захопився. Ще один купив, а потім ще і ще. Бачили ж, тепер у мене колекція ціла. Днями читаю. Не просто так читаю, а записую, сам розумую. Ось чому Іван Карпович так зробив, а чому сяк. А чи не можна де було краще зробити.
— І як, багато помилявся я?
— Та ні, Іване Карповичу, працюєте ви добре. Ну, і ризикова ви людина. У мене від одного опису, як ви по лезу ножа ходите, серце заходиться, а ви ж це все особисто переживали! Смілива ви людина, Іване Карповичу. Ось і зараз щось шукаєте. Давайте, поїду з вами.
— Дякую, не треба, я сам.
— Не відмовляйтеся, не подобається мені те місце.
— Ну чого вам час на мене витрачати?
— Бо вам подобається злочини розкривати, мені теж. Ви, звісно, нашого брата не любите, це в історіях видно. Там де не поліцейський, так п’яниця чи хабарник, а то й просто мерзотник.
— Ну, я образити не хотів, але...
— Та я знаю, що за «але»? Сам же бачив, із ким працюю і хто там зараз залишився. Багато в нас ось таких, як ви пишете. Але інші теж є. Не знаю, чи повірите, Іване Карповичу, але я жодного хабара в житті не взяв!
— Та чого ж не повірити, вірю. З квартири вашої видно, що чесна людина.
— Та біда в тому, що я не брав, але були й такі, що брали. Частенько начальство моє за гроші прикривало. Часом убивць відпускало, які при грошах. Один купець курсистку полюбив, залицятися почав. Вона його відшила, гарбуза дала, як у ваших краях кажуть. Він роздратувався, прийшов із ножем. Спочатку кричав на неї, потім ударив. Зарізав, при свідках. Арештували його, каторга світила. Але купець же першої гільдії, при грошах. Почали крутити. Влаштували, наче арештували його помилково. А вбивав інший хтось. Свідків знайшли, які бачили, що під час убивства купець у трактирі пиячив. Потім знайшли тіло якогось безхатька, який під мостом у зашморг поліз. Сказали, що це він убив, а потім повісився. Мертвий сперечатися не стане, на мертвого що завгодно можна повісити. І всі ж знають, що брехня, а випустили купця. Він потім за два роки на Масляній із трійки випав і голову об лід проламав. Тиждень у лікарні полежав і помер. Покарав Господь. Хоч його не купиш.
— Ну, в мене таких історій теж вистачає. Але поїду я сам. Ви краще ось що... Можете довідатися про банкіра Нікіфорова таке: чи не замовляв він останнім часом музичних інструментів, нот, жіночого одягу.
— Та навряд чи. Жодної історії з жінками я про Нікіфорова не чув. Ось син його, Кіндратій, — той устрявав. Спочатку стрілявся з якимось офіцером за даму, потім, кажуть, десь на півдні закохався, вкрав у батька купу грошей, втекти хотів, але не склалося.
— То ви дізнайтеся, що я попросив.
— Дізнаюся, обов’язково дізнаюся! Це мені як свято буде, що справа є! Я ж, знаєте, Іване Карповичу, від нудьги ото, буває, на вулиці виходжу й годинами вештаюся. То послідкую за кимось, то щось підозріле перевірю. Кілька разів кишенькових злодіїв ловив, один раз грабіжників. А як уже заморюся, тоді повертаюся й пригоди ваші читаю. Так, ось вам чай.