Посмертні записки Піквікського клубу

— Що? Де? — в захопленні скрикнула місис Гантер.

— Тут, — сказав містер Піквік.

— Невже ж це правда, і я маю щастя бачити самого містера Піквіка? — ніби не могла йняти віри місис Гантер.

— Саме його, мадам, — відповів містер Піквік низенько схиляючись. — Дозвольте відрекомендувати авторці „Конаючої жаби“ моїх друзів: містера Тапмена, містера Снодграса і містера Вінкла.

— Містер Піквік, — сказала місис Гантер. — Я мушу взяти з вас слово, що ви цілий сьогоднішній день не відходитимете від мене. Тут будуть сотні людей, і мені конче потрібно познайомити їх з вами.

— Ви дуже люб’язні, мадам, — відповів містер Піквік.

— Насамперед, ось мої дівчатка. Я майже забула про них, — промовила Мінерва[20], байдужо показуючи на пару цілком дорослих леді, з яких молодшій було років щось з двадцять, а друга була років на два старша за неї. Обидві були в платтячках дитячого фасону, але в записках містера Піквіка не зазначено виразно, що було причиною цього: бажання надати молодшого вигляду донькам чи їхній мамі.

— Дуже милі дівчата, — сказав містер Піквік, коли відрекомендовані йому леді з підстрибом побігли до інших гостей.

Незабаром розпочався концертний відділ. Чотири співаки з невідомої країни, ставши в екзотичних убраннях під яблунею, щоб мати мальовничіший вигляд, виконали кілька своїх національних пісень. Це, здавалось, було не дуже важко, бо ввесь секрет співів полягав у тому, що троє артистів рохкали, а четвертий пугикав. Коли цей інтересний номер з кінчився під загальні оплески, якийсь хлопець заходився виробляти всякі штуки з стільцем. Він вискакував на нього, пролазив під ніжками, падав разом Із ним на землю, крутився круг нього і робив усе, що можна робити з стільцем, не сідаючи на нього. Нарешті, він зав’язав власні ноги краваткою круг своєї шиї і показав, з якою легкістю людина може прибрати вигляду збільшеної жаби. Цей номер захопив усіх глядачів. Після того слабенький голосок місис Пот процвіріньчав щось, з чемності взяте за романс. Проте це було дуже класично й цілком у дусі Аполлона, бо Аполлон був композитор, а композитори рідко бувають добрими виконавцями не тільки чужих, а й своїх творів. Далі продекламувала славетну „Оду конаючій жабі" місис Гантер. Ясно, що вона повторила її ще раз і, напевне, прочитала б і втрете, якби переважна більшість гостей, думаючи про сніданок, не присоромила решту за таке зловживання добрості місис Гантер. Хоч як щиро виявляла авторка бажання продекламувати ще раз свою оду, та благородні гості не дали їй на це своєї згоди; і тільки відчинилися двері їдальні, всі, хто вже бував тут, кинулися туди з усією можливою швидкістю. Бо добре було відомо, що, запросивши в гостину сто чоловік, місис Гантер готувала сніданок на п’ятдесят осіб — для „левів", а дрібніші тварини мусили дбати про себе самі.