Посмертні записки Піквікського клубу

— Сер, — по короткій паузі сказав містер Тапмен низьким, глухим голосом, — ви назвали мене старим.

— Назвав, — ствердив містер Піквік.

— І товстим.

— Повторюю свої слова.

— І грубіяном.

— Бо ви й є грубіян.

Впала жахна мовчанка.

— Моя прихильність до вашої особи, сер, — сказав містер Тапмен тремтячим голосом і засукуючи рукава, — моя прихильність до вас велика… дуже велика, але такого я попустити не можу.

— Виходьте, сер, — відповів містер Піквік. Під впливом збуджуючого характеру цього діалогу героїчний муж став у позу людини, розбитої паралічем, гадаючи, певно, як могли думати двоє свідків, що така має бути позиція для захисту.

— Як! — скрикнув містер Снодграс, раптом знову відчувши спроможність говорити, яку він втратив був через безмежне здивування, і кинувся між двох противників, наражаючись на небезпеку дістати по стусану від кожного. — Як! Містер Піквік, на вас дивиться цілий світ. А ви, містер Тапмен, з нами разом осяяний світлом його безсмертного імени… Сором вам, джентльмени, сором!

Незвичайні зморшки, що їх гнів поклав був на лагідне обличчя містера Піквіка, в міру того, як говорив його молодий друг, зникали, як зникають під гумкою сліди від чорного олівця.

— Я погарячився, — сказав містер Піквік, — занадто погарячився. Вашу руку, Тапмен!

Чорні тіні зійшли з обличчя містера Тапмена, коли він сердечно стиснув руку своєму другові.

— Погарячився і я, — признався він.

— Ні, ні,— перебив його містер Піквік. — Провина виключно моя. Отже, ви надягнете зелену бархатну куртку?

— Ні, — відповів містер Тапмен.

— Буду вам дуже вдячний, якщо ви її надягнете, — настоював містер Піквік.

— Ну, тоді надягну, — згодився містер Тапмен.

Умовилися, що містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл, — всі троє будуть у маскарадних убраннях. Отже теплі прекрасні почуття містера Піквіка змусили його дати згоду на таке, чого вжахнувся б його розум. Разючіша ілюстрація його лагідної вдачі навряд чи потрібна.

Містер Лео Гантер не перебільшив ресурсів містера Соломона Лукаса: вибір костюмів у нього був великий, напрочуд великий. Може, костюми були не дуже класичні, не зовсім нові, не було серед них жодного убрання, зробленого точно в стилі певної доби або часу; але всі вони були більш чи менш усіяні лелітками; а що є кращого за лелітки? Можуть зауважити, що лелітки не для денного світла, але кожне знає, як блищать вони при світлі ламп; і цілком ясно, що коли люди дають костюмований бал удень, і вбрання виглядатимуть на ньому не так гарно, як виглядали б вони вночі, то це провина того, хто дає бал, і нерозумно обвинувачувати лелітки. Такі докази наводив містер Соломон Лукас, і, переконані його аргументами, містери Тапмен, Вінкл і Снодграс вирішили вирядитись в убрання, рекомендовані ним, як найбільш придатні для такої оказії.

Настав ранок. Любо було дивитись на місгера Тапмена в повному костюмі бандита: в дуже вузькій курточці, у коротеньких бархатних штанах на верхній половині ніг і в складних обмотках, які так люблять усі бандити, — на нижній. Приємно було бачити його відкрите й лагідне обличчя з наліпленими вусами та бакенбардами, що висувалося з відкритого коміра сорочки, і капелюх у формі голови цукру, прикрашений різнокольоровими стрічками. На жаль, він мусив тримати його на колінах, бо в жодному критому екіпажі між головою людини й дахом така штука уміститись не може. Однаково весело та приємно виглядав і містер Снодграс у голубих атласових штанах і плащі, білих шовкових панчохах та черевиках і в грецькому шоломі, що, як кожен знає (а коли не знає, то так каже містер Соломон Лукас), являло собою справжнісінький костюм трубадура від найдавніших часів і до остаточного їх зникнення. Все це було дуже мило, але все таки ніщо проти костюма містера Пота. Коли під'їхали карета й шарабан до його будинку, і на порозі з’явилася фігура великого Пота у формі російського поліцая з величезним нагаєм у руках, натовп перед будинком вибухнув бурею привітних криків. То був символ потужного впливу „Ітонсвілської газети" і жахних кар, які вона накладала на порушників громадських інтересів.