Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— А де ж містер Пот? — спитала місис Лео Гантер, зібравши круг себе всіх тих левів.
— Я тут, — відповів видавець з найвіддаленішоґо краю кімнати, не маючи ніякої надії дістати якунебудь їжу без спеціальної хазяйчиної ласки.
— Чого ж ви не йдете сюди?
— О, прошу не турбуйтесь за нього, — якнайлюб’язнішим голосом сказала місис Пот, — ви завдаєте собі силу зайвого клопоту, люба місис Гантер. Йому й там дуже добре; правда ж, серце?
— Звичайно, голубонько, — відповів безталанний Пот, похмуро всміхаючись. Горе й з тим нагаєм! Мускулясту руку, що з такою велетенською силою шмагала ним вади суспільства, паралізував погляд владної місис Пот.
Місис Лео Гантер переможно озиралась навкруги. Містер Тапмен частував кількох левиць омаровим салатом, виявляючи при цьому манери, ніколи не бачені в бандитів. Містер Снодграс зайшов у палкі суперечки з молодою леді, що постачала поезію для „Ітонсвілської газети", а містер Піквік чарував усіх без винятку.
Здавалось, знамените товариство зібралося все, коли містер Гантер, що в таких випадках мусив стояти коло дверей і розважати розмовами менш видатних гостей, несподівано скрикнув:
— Містер Чарльз Фіц-Маршал, моя люба!
— О, дуже рада, — сказала місис Гантер, — я давно вже чекаю на нього. Посуньтесь, прошу, і дайте місце для містера Фіц-Маршала, панове. Скажи містерові Фіц-Маршалу, щоб ішов безпосередньо до мене дістати нагінку за запізнення.
— Іду, дорога мадам, іду… — пролунав голос, — хутко, яко можу… тиск людей… повна кімната… важка робота… дуже.
Ніж і виделка випали з рук містера Піквіка. Він глянув через стіл на містера Тапмена, що й собі впустив ніж і виделку і, здавалося, збирався зомліти.
— А! — чувся голос, поки власник його прокладав собі дорогу крізь останні двадцять п’ять турків, офіцерів, рицарів та Карлів Других, що відділяли його від стола, — здорово зроблено… хоч патент брати… жодної зморшки на моєму вбранні, хоч перед тим було все пожмакане… непогана ідея — прасувати на людині… га? інтересний спосіб… хоч важкенький… дуже.
З цими уривчастими фразами продирався до стола молодий чоловік у формі морського офіцера, в якому здивовані Піквікці не могли не впізнати містера Альфреда Джінгла. Злочинець ледве встиг стиснути руку місис Гантер, як очі його зустріли обурений погляд містера Піквіка.
— Алло! — промовив містер Джінгл. — Зовсім забув… нічого не сказав форейторові… Треба бігти… зараз повернуся.
— Слуга або мій чоловік зроблять це для вас, містер Фіц-Маршал, — сказала місис Гантер.
— Ні, ні… мушу сам… я недовго… зараз же й назад… — відповів Джінгл і по цих словах зник серед натовпу.
— Дозвольте запитати вас, мадам, — промовив містер Піквік, підводячись з свого стільця, — хто цей молодий чоловік і де він мешкає?
— Це дуже заможний, знатний і вельможний джентльмен, — сказала місис Гантер, — якого я дуже хочу познайомити з вами.
— Добре, добре, — поквапно говорив містер Піквік. — Де його квартира?
— Він спинився в готелі „Ангела", в Бері.
— В Бері?
— Так, в Бері Сент Едмандс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.
Та містер Піквік не дав люб’язній господині часу закінчити і, протиснувшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.
— Пізно вже, — сказав містер Тапмен, — він утік.
— Знаю, — відповів містер Піквік, — і я їду слідом за ним.
— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.
— До готелю „Ангела", в Бері, — сказав, дуже хапаючись, містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обплутує тепер? Він одурив уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Сем! Де мій слуга?