Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Із розмов:

«По радіо вже третій місяць: обстановка стабілізується... Обстановка стабілізується... Обстановка стаб...»

«Миттю воскресла забута сталінська лексика: «аґенти західних спецслужб», «запеклі вороги соціалізму», «шпигунські вилазки», «диверсійна акція», «удар у спину», «замах на непорушний союз радянських народів». Усі навколо торочать про засланих шпигунів і диверсантів, а не про йодну профілактику. Будь-яка неофіційна інформація сприймається як чужа ідеологія.

Учора з мого репортажу редактор викреслив розповідь матері одного з пожежників, що гасили в ту ніч... ядерну пожежу. Він помер від гострої променевої хвороби. Поховавши сина в Москві, батьки повернулися до свого села, яке згодом відселили. Але восени вони потай, лісом, пробралися на своє обійстя й зібрали мішок помідорів та огірків. Мати тішилася: «Закрили двадцять банок». Довіра до землі... До вічного селянського досвіду... Навіть смерть сина не перевернула звичного світу...

«Радіо «Свобода» слухаєш?» — викликав редактор. Я промовчав. — «Мені в газеті панікерів не треба. Ти про героїв напиши... Солдати на дах реактора полізли...»

Герой... Герої... Хто вони сьогодні? Для мене це лікар, котрий, всупереч наказам згори, каже людям правду. І журналіст, і вчений. Але, як сказав на планьорці редактор: «Запамятайте! У нас немає ні лікарів, ні вчителів, ні вчених, ні журналістів, у нас у всіх зараз одна професія — радянська людина.

Чи вірив він сам у свої слова? Невже йому не страшно? Моя віра підточується з дня на день».

«Приїхали інструктори з Цека. Їхній маршрут: машиною з готелю — в обком партії, назад — також машиною. Обстановку вивчають за підшивками місцевих газет. Повні саквояжі мінських бутербродів. Чай заварюють на мінеральній воді. Також привозній. Розповідала про це чергова готелю, де вони мешкали. Люди не вірять газетам, телебаченню й радіо, вишукують інформацію з поведінки начальства. Вона найпевніша».

«Що робити з дитиною? Хочеться вхопити на оберемок і втікати. Але в мене в кишені партквиток. Не можу!»

«Найпопулярніша казочка зони: найнадійніший засіб проти цезію й стронцію — водка „Столична“».

«Але в сільських крамницях зненацька з’явилися дефіцитні товари. Чув виступ секретаря обкому: «Ми вам створимо райське життя. Тільки лишайтеся й працюйте. Засиплемо ковбасою й гречкою. Матимете все те, що в найкращих спецмагазинах». Тобто, у них в обкомівських буфетах. Ставлення до народу таке: з нього досить горілки й ковбаси.

Але чорт забирай! Зроду не бачив, щоб у сільській крамниці було три сорти ковбас. Сам купив там дружині імпортні колготки...»

«Дозиметри побули в продажу місяць і зникли. Писати про це не можна. Скільки і яких радіонуклідів випало — теж не можна. Ані про те, що по селах лишилися самі мужчини. Жінок і дітей вивезено. Ціле літо дядьки самі прали, доїли корів, копали городи. Пиячили, звісно. Билися. Світ без жінок... Шкода, що я не сценарист. Сюжет для фільму... Де Спілберг? Мій улюблений Алєксєй Герман? Написав про це... Але й тут невблаганне редакторське червоне закреслення: «Не забувайте, в нас вороги. В нас багато ворогів за океаном. І через те в нас є тільки гарне, а поганого нема зовсім. І незрозумілого не може бути.