Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Усі в нас про це думають... Реакції тепер у людей різні, все-таки десять років минуло, а вони міряють війною. Війна чотири роки тривала. Уже, вважайте, — дві війни... Я вам перерахую, які є реакції: «Усе вже позаду», «Якось обійдеться», «Десять років минуло. Вже не страшно», «Усі помремо! Всі скоро помремо!», «Хочу виїхати за кордон», «Нам повинні допомогти», «А, чорт із ним! Треба жити». Наче все перебрав? Оце ми щодня чуємо... Повторюється... Як на мій погляд, ми — матеріал для наукових досліджень. Міжнародна лабораторія... У центрі Європи... Нас, білорусів, десять мільйонів, понад два мільйони живе на зараженій землі. Природна лабораторія. Записуй дані, експериментуй. І їдуть до нас звідусіль, із цілого світу. Захищають дисертації, пишуть монографії. Із Москви й Петербурга... Із Японії, Німеччини, Австрії... Ідуть, бо бояться майбутнього... (Довга перерва в розмові).

Що я подумав? Я знов порівняв... Я подумав, що про Чорнобиль можу говорити, а про блокаду не можу. Отримав листа з Ленінграда. Вибачайте, але слово Петербург мені в свідомості не прижилося, бо помирав я в Ленінграді... І от... У листі — запрошення на зустріч «Діти блокадного Ленінграда». Я поїхав, але слова з себе там вичавити не зміг. Просто розповісти про страх? Мало... Просто про страх... А що він зробив зі мною, той страх? Я досі не знаю... Дома ми блокади ніколи не згадували, мама не хотіла, щоб ми блокаду згадували. А про Чорнобиль говоримо... Ні... (Зупиняється). Між собою не говоримо, ця розмова заходить, коли хтось до нас приїздить: іноземці, журналісти, родичі, що тут не живуть. Чому ми не говоримо про Чорнобиль? Нема в нас цієї теми... У школі... З учнями... І вдома... Її заблоковано. Закрито. Про це з ними говорять у Австрії, Франції, Німеччині, куди вони їздять на лікування. Питаю в дітей, про що там у них питають, чим цікавляться? А вони часто не пригадають ні міста, ні села, ні прізвищ людей, що їх гостили. Перераховують гостинці та що смачного їли. Комусь подарували магнітофона, комусь — ні. Приїжджають в убраннях, на які самі не заробили й не заробили їхні батьки. От наче десь на виставці побували. У великому магазині... Дорогому супермаркеті... І весь час ждуть, що їх знов туди повезуть. Покажуть, обдарують. Вони звикають до цього. Звикли. Це вже їхній спосіб життя, уявлення про життя. Після цього великого магазину, який зветься закордоном, після цієї дорогої виставки треба йти до них у клас. На урок. Я йду й бачу, що це вже спостерігачі... Спостерігають, а не живуть. Я мушу їм помогти... Я мушу їм пояснити, що світ — це не супермаркет. Це дещо інше. Складніше й прекрасніше. Я веду їх до себе в майстерню, там стоять мої дерев’яні скульптури. Подобаються їм. Кажу: «Це все можна сотворити зі звичайного шматка деревини. Спробуй сам!» Пробудися! Мені це допомогло вийти з блокади, я виходив роками...