Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Він:

— З’явився інший ворог... Ворог постав перед нами в іншому образі...

А в нас було воєнне виховання... Воєнне мислення. Нас орієнтували на відбиття й ліквідацію атомного нападу. Ми повинні були протистояти хімічним, біологічним і атомним війнам. А не виводити з організму радіонукліди... Підраховувати... Пильнувати за цезієм і стронцієм... Із війною порівнювати не можна, неточно, а всі порівнюють. Я хлопчиком пережив ленінградську блокаду. Цього не порівняти. Там ми жили, як на фронті, під невпинними обстрілами. І голод, кілька років голоду, коли людина опускається до звірячих інстинктів. До звіра в собі. А тут, будь ласка, вийшов — на городі все росте! І на полі не змінилося нічого, і в лісі. Не порівняти. Але я інше хотів сказати... Збився... Вискочило... А-а... Коли починається обстріл, не дай Боже! Ти можеш умерти не колись там, а зараз, сю мить. Узимку — голод. Палили меблі, ми все дерев’яне в своїй квартирі спалили, всі книжки, по-моєму, навіть якимись старими лахами топили. Чоловік іде вулицею й сів, назавтра йдеш — він сидить, тобто, він замерз, він так сидить тиждень або до весни сидить. До тепла. Ніхто не здужає його з криги вирубати, дуже рідко, коли хто на вулиці падав, до нього підходили, допомагали. Мимо. Всі лізуть мимо. Я пам’ятаю, що люди не ходили, а лазили, так повільно ходили. Цього ні з чим не порівняти!

Із нами, коли реактор вибухнув, ще жила мама, моя мама, вона знай казала: «Найстрашніше, синку, ми з тобою пережили. Ми пережили блокаду. Нічого страшнішого бути не може». Вона так думала...

Ми готувалися до війни, атомної війни, будували ядерні схрони. Від атома хотіли сховатися, як від гарматних осколків. А він скрізь... У хлібі, солі... Дихаємо радіацією, їмо радіацію... Що може не бути хліба й солі, і можна з’їсти все, аж до того, щоб зварити в воді шкіряного паска, задля запаху, наїстися запахом — це я міг зрозуміти. А цього ні... Все отруєне... Зараз важливо з’ясувать, як же нам жити? У перші місяці був страх, особливо лікарі, вчителі, словом, інтелігенція, грамотніші люди, вони все кидали й виїздили. Хоча їх залякували, не пускали. Воєнна дисципліна... Партквиток на стіл... А я хочу зрозуміти... Хто винен? Щоб відповісти на питання, як нам тут жити, треба знати: хто винен? Ну хто? Вчені, персонал станції? Чи ми самі, те, як ми на світ дивимося. Не можемо спинитися в нашому прагненні мати... Споживати... Винних знайшли — директор, чергові оператори. Наука. Але чому, скажіть мені, ми не боремося з автомобілем як витвором людського розуму, а з реактором боремося? Вимагаємо закрити всі атомні станції, а атомщиків віддати під суд?! Проклинаємо! Я боготворю людське знання. І все, що людина створила. Знання... Саме знання не буває злочинним. Вчені сьогодні так само жертви Чорнобиля. Я хочу жити після Чорнобиля, а не вмирати після Чорнобиля. Хочу зрозуміти, за що я можу зачепитися в своїй вірі. Що дасть мені силу?