Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Наше життя крутиться довкола одного... Довкола Чорнобиля... Де тоді був, як далеко від реактора жив? Що бачив? Хто помер? А хто виїхав? Куди? В перші місяці, пам’ятаю, знов загули були ресторани, завирували вечірки... «Раз живемо»... «Помирать, дак з музикою»... Наїхало солдат, офіцерів... Чорнобиль тепер не полишає нас... Нагло вмерла молода вагітна жінка. Без діагнозу, навіть патологоанатом не поставив діагнозу. Маленька дівчинка повісилася... П’ятикласниця... Ні з того, ні з сього. Батьки з ума сходять. На все один діагноз — Чорнобиль, хоч би що скоїлося, всі кажуть — Чорнобиль. Нам дорікають: «Хворієте, бо боїтеся. Од страху. Радіофобія». Але чому маленькі діти хворіють і вмирають? Вони страху не знають, не розуміють іще.

Пам’ятаю ті дні... Горло мені пекло, і тягар, якийсь тягар у цілому тілі. «Помислива ви, — сказала лікарка. — Усі тепер зробились помисливі, бо Чорнобиль трапився». — «Яка тут помисливість? Усе болить. Сили не маю». Соромилися з чоловіком одне одному признаватися, але ноги обом почали одніматись. Усі кругом нарікали, наші друзі, всі люди, що йдеш по дорозі й, здається, тут би й ліг. Ліг би й спав. Учні лягали на парти, під час уроків засинали. І страшенно всі зробилися невеселі, похмурі, за цілий день ані одного доброго обличчя не вгледиш, щоб хтось другому посміхнувся. З восьмої ранку до дев’ятої вечора діти перебували в школі, суворо заборонялося гратись надворі, бігати. Їм видали одяг: дівчаткам — спіднички й кофти, хлопчикам — костюми; але в цьому вбранні вони йшли додому, де вони там у ньому були, ми не знали. За інструкцією мамам належалося вдома щодня цей одяг прати, щоб діти в школу з’являлися в усьому чистому. По-перше, дали тільки одну, наприклад, кофточку й одну спідницю, а переміни не дали, а по-друге, мами завантажені хатнім господарством — кури, корова, порося, та й не розуміють вони, що ці речі треба щодня прати. Бруд для них — це чорнило, земля, масні плями, а не вплив якихось коротковічних ізотопів. Коли я намагалася щось пояснити батькам своїх учнів, по-моєму, вони розуміли мене не більше, ніж якби до них раптом заявився шаман із африканського племені. «А що воно таке — радіація? Не видно й не чутно... А-а... У мене оно грошей од получки до получки не хватає. Останні три дні завжди на молоці й картоплі сидимо. А-а...» — і мати махне рукою. А молока не можна... І картоплі не можна. До крамниці завезли китайську тушонку й гречку, а за що їм купить? Гробові... Дають гробові... Компенсації за те, що живемо тут... Копійки... На дві банки консервів стає... Інструкції розраховані на людину грамотну, на певну побутову культуру. А її нема! Нема в нас того народу, на який розраховані всі ці інструкції. Крім того, не так-то просто кожному пояснить, чим відрізняються бери од рентґенів... Чи теорію малих доз...