Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Заходимо з солдатами в хату. Живе самотня бабка.

— Ну, бабко, їдьмо.

— Їдьмо, діточки.

— То збирайся, бабко.

Чекаємо на вулиці. Куримо. І от ця бабка виходить: у неї на руках — ікона, котик і клуночок. Це все, що вона з собою бере.

— Бабо, кота не можна. Не положено. В нього футерко радіоактивне.

— Нє, діточки, без котика не поїду. Як я його кину? Самого кину? Це — моя сем’я.

От із цеї бабки... І з тої квітучої яблуні. З них усе почалося. Я знімаю тепер тільки звірину. Я вам казав: сенс мого життя відкрито...

Одного разу показав свої чорнобильські сюжети дітям. Мене картали: навіщо? Не можна. Не треба. І так вони живуть у цьому страхові, серед цих розмов, у них змінено кров, порушено імунну систему. Гадав, прийде душ п’ять-десять. Набилася повна зала. Всякі питання ставили, але одне прямо в пам’ять мені вбилося. Хлопчик, затинаючись і шарію-чись, видно, з тихих, неговірких, спитав: «А чому не можна було помогти звірятам, які там осталися?» Ну, чому? У мене в самого таке питання не виникало. І я не вмів йому відповісти... Мистецтво наше тільки про страждання і любов людини, а не всього живого. Тільки людини! Ми до них не опускаємося: до тварин, рослин... У той, інший світ. А людина ж може все знищити. Всіх убити. Тепер це вже не фантазія... Мені розказали, що в перші місяці після аварії, коли обговорювали ідею переселення людей, з’явився проект переселити разом із людьми й тварин. Але як? Як переселити всіх? Може, ще якось можна було перегнати тих, що на землі, а тих, хто в землі — жучків, хробачків? А тих, хто вгорі? У небі? Як евакуюєш горобця чи голуба? Що з ними вчинити? Ми не маємо способу передати їм потрібну інформацію.