Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Звісно, ми жили з відчуттям, що беремо участь у революції... У новій історії...
Я не відхилився від нашої теми... Не хвилюйтеся... Я хочу згадати, якими ми були, коли стався Чорнобиль. Тому що в історії вони залишаться разом — крах соціалізму й чорнобильська катастрофа. Вони збіглися. Чорнобиль прискорив розпад Радянського Союзу. Підірвав імперію.
А з мене він зробив політика...
Четвертого травня... На дев’ятий день після аварії виступив Горбачов, це, звісно, було боягузтво. Розгубленість. Як у перші дні війни... У сорок першому... В газетах писали про ворожі підступи й західну істерію. Про антирадянський ажіотаж і провокаційні чутки, що їх засилають до нас вороги. З-за бугра. Пригадую себе в ті дні... Страху довго не було, майже місяць усі були в стані очікування, от-от нам оголосять: під керівництвом комуністичної партії наші вчені... наші героїчні пожежники й солдати... в черговий раз підкорили стихію. Здобули небачену перемогу. Загнали космічний вогонь у пробірку. Страх з’явився не зразу, його ми довго в себе не впускали. Абсолютно точно... Так... Так! Як я тепер розумію... Він ніяк не міг поєднатись у нашій свідомості з мирним атомом. Зі шкільних підручників, із прочитаних книжок... У наших уявленнях картина світу виглядала таким чином: воєнний атом — зловісний гриб до неба, як у Гіросімі й Нагасакі, люди, що водномить перетворюються на попіл, а мирний атом — безневинна електрична лампочка. У нас була дитяча картина світу. Жили за букварем. Не лише ми, ціле людство порозумнішало після Чорнобиля. Подорослішало... Вступило в інший вік.
Розмови в перші дні:
— Горить атомна станція. Але десь далеко горить. В Україні.
— Я читав у газетах: туди пішла військова техніка. Армія. Переможемо!
— У Білорусі нема ні одної атомної станції. Ми спокійні.
Моя перша поїздка в зону...
Я їхав і думав, що там усе вкрито сірим попелом. Чорною сажею. Картина Брюллова «Останній день Помпеї». А там... Приїжджаєш, а там — краса. Така краса! Квітучі луги, м’яка весняна зелень лісів. Я якраз цю пору люблю... Усе оживає... Росте й співає... Найбільше мене вразило це поєднання краси й страху. Страх перестав відокремлюватися від краси, а краса від страху. Все навпаки... Як я тепер розумію... Навпаки... Незнайоме відчуття смерти...
Ми приїхали групою... Ніхто нас не посилав. Група білоруських депутатів від опозиції. Часи! Часи ж які! Комуністична влада відступала... Ставала слабкою, невпевненою. Все хиталося. Але місцеве начальство зустрічало непривітно: «У вас є дозвіл? Чи маєте право баламутити людей? Ставити питання? Хто вам доручив?» Посилалися на інструкцію, отриману згори: «Не піддаватися паніці. Чекати вказівок». Мовляв, ви зараз намовите, залякаєте народ, а нам треба плани виконувати. По зерну і по м’ясу. Боялися не за здоров’я людей, а за плани. Республіканські, союзні... Боялися вищого начальства. А ті боялися ще вищого, і так по ланцюжку до генсека. Одна людина все вирішувала, десь там, у піднебесній височіні. Так було вибудувано піраміду влади. На чолі — цар. На той момент комуністичний цар. «Тут усе заражене, — пояснюємо ми. — Все, що ви виробляєте, буде непридатним до споживання». — «Ви — провокатори. Припиніть ворожу агітацію. Ми будемо дзвонити... Доповідати...» І таки дзвонили. Куди слід доповідали...
Село Малинівка... П’ятдесят дев’ять кюрі на квадратний метр...
Зайшли в школу:
— Ну, як живете?
— Усі налякані, звісно. Але нас заспокоїли: треба тільки дахи помити, вкутати криниці плівкою, доріжки заасфальтувати. І можна жити! Правда, коти чомусь весь час чухмаряться і в коней шмарклі до землі.
Завуч школи запросила до себе додому. Пообідати. Хата нова, два місяці як відгуляли новосілля. По-білоруськи — входини, це значить, що люди тільки-но в хату ввійшли. Біля хати добротний хлів, погріб. Те, що колись називалося куркульським господарством, розкуркулювали таких. Порадіти й позаздрити.
— Але вам скоро доведеться звідси виїздити.
— Нізащо! Тут стільки труду нашого.
— Подивіться на дозиметр...