Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Не знаю. Порадь щось! Тоді і подивимося. Але спочатку у салон «Ауді»!

Автомобільні магазини завжди купчаться один біля одного, як білі гриби. Пригадую з курсу маркетингу, що це робиться задля кращих умов продажу і здорової конкуренції. Першим на нашій дорозі по Липинського був салон «Мазда». І ми, припаркувавши там мого Луку, запливаємо всередину.

Біля нас відразу матеріалізується симпатичний хлопець, акуратно одягнений, як усі продавці автосалонів.

— Що б я міг вам запропонувати, дами?

«Дурень! Хіба можна так звертатися?! Максимум — пані! А то я себе відчула на сто з гаком». Не хочу з ним спілкуватися. Я б уже звідси ішла. Але Лілька вочевидь цього не відчуває.

— Мм… Хочу якусь хорошу машину.

— Що ж, давайте подивимося мазду шість. Вам більше подобається хечбек чи седан?

У Лільки спантеличено витягується обличчя, і вона починає сміятися. Абсолютно нічого не розуміє у машинах!

— Ви нам усе покажіть. І хебджек теж! — смішком.

— Добре. Ось, прошу сюди, — незворушно каже продавець, і ми йдемо до білосніжного, як весільна сукня, авто.

Лілька радісно залізає за кермо, імітує водіння. Її очі блищать, а щоки заливає рум’янець. Як «Іванко-дурник на печі», — промайнула думка.

Я, з дозволу продавця, сідаю у салон СХ-9. Тут мені якось більш комфортно. Трохи нагадує мій автомобіль. Хлопець, миттєво зорієнтувавшись, перетягує Лільку до мене. І вихваляє технічні переваги цього паркетника.

— Так нічого, — зауважує Ліля без ентузіазму. — Як за кермом бензовоза.

— А Юрчик — нафтовий магнат. Сімейний підряд, — усміхаюся.

Лілька регоче. Їй подобається порівняння з сім’єю. Ідея-фікс!

— Мені потрібно щось елегантніше. Більш жіночне, — звертається до продавця. — Я ж не збираюся маршрутним таксі працювати.

— Ну, тоді вам підійде третя мазда.

— Ну, ні! — заперечую уже я, — Юрчик сприйме це як моветон.

— Дякую, я мушу подумати, — ґречно каже подруга.

— Приходьте, ми вам зробимо хорошу скидку. Або оформимо кредит, — запопадливо обіцяє услід нам хлопець.

— Кредит без потреби, — обертається Лілька.

У салоні «Ауді», як я і передбачала, ТТ не виявилося. Подруга із захопленням слухала її характеристику, гортаючи автокаталог. Зате ми посиділи і в А 6, і 8, і К’ю 7. Та Лілька була впертою, як даїшник з фарою, і наполягала на своєму. Їй запропонували оформити договір і залишити заставу.

На тому і зійшлися. Лілька сиділа і читала умови угоди. Я крутилася біля автівок, розглядаючи їхній фарш: шкіряні салони, мультимедіа… Раптом чую:

— При-віт! — вітається подруга. — А я тут авто вибираю. Собі у подарунок.

— Недитячі подарунки собі робиш, — лунає до болю знайомий голос, і я виходжу з-за Q-7, яке мене закривало.

Рада такій несподіванці, іду до них. Вони продовжують мило бесідувати.

— Ну, що ти! Це від мого Юри, — пояснює Лілька. — А де Дарка? Хіба ви не разом? Вона обіцяла теж підтягнутися сюди.