Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— Вам хочеться блювати? — питає чергова. Зараз я принесу посудину. Потерпіть. А ви, — це до подружки, — поверніть її на бік.

Я відкладаю плани заснути трохи на пізніше, дістаю сигарети й виходжу покурити. В дверях зіштовхуюся з горбатенькою черговою — вона тягне здоровенну мидницю, напевно, на випадок, якщо б разом із хворою вирішить ригати й її сусідка.

— Ніч у нас коштує двадцять доларів, не враховуючи вартості медикаментів… — кінець фрази тоне в плюскоті життєдайних потоків.

Я дозволяю собі курити в кінці коридору коло відчиненої кватирки, не заходячи в «санвузол». Припалюю сигарети одну від іншої, чого вже давно не робив.

З палати зненацька вибігає медсестра й біжить до мене. Буде, мабуть, зараз вичитувати за куріння в неналежному місці. Натомість вона говорить напівблагально:

— Вибачте, будь ласка, у вас не знайдеться зайвої сигарети — крім вас, у палаті ніхто не курить, а мала поганка хоче закурити.

— Хто, подружка?

— Та ні, — пацієнтка.

— Оксана?! Крута дівка. Значить, буде жити.

— Буде, куди вона дінеться. Психопатка. З десяток швів на руках — не інакше, як жили різала. Не коліть у вену та й не коліть. А що мені робити, коли пульс зникає? Адреналін в серце? Цього нас не вчили. Тут же не реанімація. То нічого, якщо вона закурить в палаті?

— Та ради Бога. Аби лишень не загнулася.

— Не загнеться. За пару хвилин буде спати.

Спати. Та тут просто сонне царство якесь. Маленькі арійські гноми бережуть мертвотний спокій захоплених у полон бранців. Це навіть зворушливо, в певному сенсі. Якби не так втомливо і страшно.

Почекавши ще трохи й пригостивши на додачу тютюном напівживого наркомана (сподіваюся не того, що недавно вмирав тут на підлозі), я повертаюсь у палату. Подружка з сестрою зникли. Микола відвернувся до стіни, має вже того рейваху досить, гіпертонік взагалі, здається, пропустив цілу виставу — він реаґує на медикаменти миттєво й дисципліновано.

З-поза ширми ані звуку, ані знаку. Я вкладаюся до ліжка, але спати мені не хочеться. Сягаю по рятівний плеєр, однак, що вже цілком пізно, вдається злапати одну-єдину станцію, яка крутить NON STOP якусь повільну музичку категорії XXL (вочевидь для тих, хто надумав займатися сексом при свічках, із шампанським, пахучими китайськими паличками, пахучими китайськими ж презервативами та іншими атрибутами інтеліґентного злягання). От і добре. Категорія XXL повинна навіювати сон. Я майже готовий до цього. Може, варто хіба набрати в пляшку свіжої гарячої води — аби на довше вистачило рятівного тепла. Не забувати про сульфазин.

В лазничці надто яскраве світло турбує чорних тарганят, які обсіли потріскані кахлі довкола мушлі. Напевно, теж вигрівають свої зади після заштриків — сумніваюся, що хоч одному мешканцеві цього закладу вдалося уникнути ін'єкцій. Добре, що ці хоч не прусаки — тих я бриджуся, довелося б і собі просити мидницю. Я ще встигаю сяк-так сполокати обличчя, — поки не прогрілися труби, — бо потім тече такий крутий окріп, що навіть кран закрутити важко. А тарганята гріються, засранці — їм хоч би що. Тут люди, бляха, від алкоголізму лікуються, а їм лише теплий клімат в голові. Повзли б собі на Канари чи на острів Крк[75] — там, кажуть, тепло всенький рік. Я натомість вимикаю лампу, влаштовуючи їм місцевий варіант тропічної ночі, і зачиняю лазничку. Тепер палату освітлює лише конус світла, що проникає в дверне тюремне вічко. Крізь нещільно прихилену портьєру бачу Оксану — вродливу молоду дівчину років двадцяти. Справді спить. І справді руки в шрамах. Нещасливе кохання, мабуть (ніби кохання буває щасливим). Дев'ять швів, дев'ять нещасливих кохань. Тут справді може дах поїхати. Але зараз вона спить. Одне персо оголилося — якогось лиха вони постягали з неї весь одяг. Справжня тобі спляча красуня в кришталевій труні. Може, я твій принц? Може, підійти, поцілувати тебе в забльовані уста, і ти прокинешся щасливою й здоровою? Нічого. Потерпи. Знайдеться й твій суджений. Гадаю, це не буде жлоб в спортивному костюмі із золотим ланцом на шиї. Втім, яка мені різниця. Може, із жлобами й спокійніше. В мене натомість ще купа своїх проблем.