Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
— Ви, здається, не слухаєте? — долинає крізь туман Миколин голос. — Задумалися про своє?
— Знаєте щось про сульфазин? — без найменшого переходу питаю я.
— Як же не знати, знаю. Паскудненька штука. А вам що, теж приписали?
— Так. Сьогодні.
— Ну, зрозуміло. Починають вони з невеличкої дози, щоб перевірити реакцію. А потім через день щоразу збільшують порцію. Кожен реагує на це по-різному — хто з першого ж разу відкидає ратиці, на кого по-справжньому діє лише друга ін'єкція, хто падає з копит аж після третього заходу. Препарат хитрий — починає діяти через 10–12 годин після введення. Так що відразу нічого не відчуєте. Десь під ранок вже будете більш-менш орієнтуватися, взяло чи не взяло.
(От, блін — на це вона й розраховує, що зранку ні на яку роботу я не піду — не буде кому йти. Тому так легко й погодилася на денний стаціонар. Недооцінив я її. Зайчикові на волю захотілося? Нічого, ти ще й тут поскачеш. Стриб-стриб у країні Волта Дизнея. WELLCOME BACK. ZURÜCK! RUSSISCHES SCHWEIN! Ну, це ми ще побачимо).
— На мене, — продовжує Микола, — по суті подіяла аж третя доза, коли я наївно заспокоївся, думав, усе минеться. Але як подіяла! Ходив загальмований настільки, що не знав, де знаходжуся. Та й «ходив» — голосно сказано. Після уколу в мене ще тиждень нога не згиналася. Я навіть на стільчак сісти не міг — хоч бери й справляй усі свої потреби стоячи. Ох і намучився я тоді. Температура під сорок, болі нестерпні, коротше кажучи, радості небагато.
— На хріна вони це роблять? Це ж засіб для погамування буйних психів.
— Ну, психам вони такі конячі дози валять, що куди там…
— До того ж наскільки я знаю, цей препарат взагалі офіційно не дозволено застосовувати.
— Його давно заборонили, — каже зненацька гіпертонік.
Та як це могли заборонити, коли офіційно його ніби ніколи й не використовувалося. Заборонити його, означало би привідкрити брудні секрети вітчизняної каральної психіатрії! (Після звільнення я ще раз почав досліджувати різноманітні рецептурні довідники й медичні енциклопедії, де сульфазином цілком легально називали, — цитую: «сульфаніламідний препарат пролонгованої дії, активний як щодо грампозитивних, так і грамнеґативних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудники малярії тощо). Призначається при пневмонії, сепсисі, менінгіті, дизентерії та інших інфекційних захворюваннях». То може, мене підозрюють на дизентерію? Трохи згодом я запитав знайомого нарколога, який перекинувся в нейрохірургію, що він думає про т о й сульфазин, не зафіксований в жодній доступній медичній літературі. Він якось дивно подивився на мене і не зовсім зрозуміло відповів: «Ну, знаєте, в медицині бувають свої спеціальні фокуси…», по чому став поспіхом прощатися. Так і сказав: «У медицині бувають свої фокуси», — гадом буду. Просто цирк якийсь).
Тепер не залишалося нічого іншого, як надіятися на Бога та на те, що мій дезорієнтований організм помилиться і сприйме т о й сульфазин за звичайний, то ж я, підлікувавши заодно застарілі менінгіт, дизентерію й сепсис, виберусь таки із цього гадючого лігва Закритого Типу.
Сьогодні чергувала горбатенька, низенька медсестра в окулярах із товстезними лінзами — найприємніша з усіх. Відбувши всі попередні процедури, я спробував умовити її не колоти мені клятий сульфазин. Мовляв, мені завтра зранку на роботу і таке інше, а ви ж знаєте, які бувають наслідки. Однак вона лише скрушно похитала головою — не виконати наказ фрау Де тут було смерті подібним. Жива ще була пам'ять Майданека, Освенціма й Варшавського ґетто. Ризикувати не хотів ніхто.
— Ну добре, тоді, може, вколете мені мінімально можливу дозу. Яка вам різниця. Мені ж завтра до праці — я домовився про денний стаціонар, — мушу бути в формі. А відмітку собі в журналі зробите, яку потрібно.
Не знаю, послухала вона мене чи ні, затягуючи в шприц в'язку жовтувату рідину. Принаймні порадила:
— Укол цей дуже болючий. То ви собі прикладайте до того місця пляшки з теплою водою — швидше розсмокчеться і подіє швидше. Наберіть у пляшку гарячої води і прикладайте. Вколоти вам ще снодійне?
— Та ні, якщо вже так, до давайте краще піґулками. Вони повільніше, а отже довше діють. А прокинутися в критичний час між четвертою і п'ятою — найгірше, — тоді вже точно не заснеш і будеш довга склеювати огризками своїх нервів пошматований світанок. Краще піґулки. Вип'ю їх якомога пізніше.