Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
— Знаєте, ви просто супер, — сказала чомусь вона (хоч хтось оцінив мою доморослу кваліфікацію), — але піґулки вам доведеться випити в моїй присутності — таке розпорядження Дарії Юріївни.
— А-а, розумію. Боротьба з потенційним дезертирством. Ordnung vor allen Dingen.
— Прошу?
— Та ні, це я так. Про себе, — муркнув я, дивлячись, як вона простягає мені цілу жменю капсул.
— І це все мені?
— Дарія Юріївна так призначала, отже все це ваше. Запийте.
— Нічого, — спокійно проковтнувши усе нараз, відказав я. — Дуже вам дякую.
— Якщо вночі буде щось потрібно — заходьте, я чергуватиму.
— Ще раз дякую. На добраніч.
На справді добру ніч чомусь великих сподівань не покладалося. Сколена й без того задниця розжилася на ще один різновид болю, то ж я, не відкладаючи справи в довгий ящик, відразу набрав у пляшку з-під мінералки гарячої води й уклався зручно, підігріваючи таким чином свій бойовий дух, сконцентрований, як і у всіх професійних втікачів, у сідницях. Матерія з духа не виникає? Принаймні в цьому випадку повинна виникнути. Або навпаки — з матерії дух. Треба протриматися будь якою ціною, інакше гаплик. Залишатися довіку євнухом у цьому гаремі євнухів мені не хотілося.
— Ви, головне, не хвилюйтеся, — підбадьорює мене Микола. — Якщо до п'ятої ранку не візьме — вважайте пощастило. Зараз десята вечора. Годин через сім, думаю, вже все буде зрозуміло.
Ми ще трохи балакаємо, клянучи на всі заставки місцеві порядки, я намагаюся навіть переповісти сюжет Кена Кізі: однак у мене все ще проблеми з пам'яттю і концентрацією, а мої слухачі надто спрощено сприймають алюзії та асоціативні ряди олдового гіппі, то ж розмова точиться без ентузіазму й потроху згасає.
Втім невдовзі хтось намагається пожвавити її ззовні — з-за дверей чуються галас і крики, щось гепається на підлогу, чути тупотіння ніг. Що це — приступ білої гарячки, чи бійка за наркоту, чи, може аліки й наркоші пішли врешті стінка на стінку. Мені не хочеться відривати дупи від теплої пляшки, а Микола як легальний співробітник визирає за двері.
— Наркотики. Хтось передав хлопцеві «ширку». Ну, той здуру відразу вгатив собі весь дозняк і з кінцями — асфіксія, параліч дихальних центрів, лежить синій, як труп. Відкачають, звичайно. От йому добре б зараз під крапельницю. Гемодезу, фізрозчину, глюкози — та він вже на ранок був би у формі. А так одну хімію нацьковують на іншу. І так щоразу. Потім вийде звідси інвалідом — печінка, нирки і без цього ледве тягнуть, а тут ще й доправлять — світу Божого не захочеться. По суті, вони ж просто калічать людей. Виведуть з кризи, загальмують на кілька днів, аби спокій у відділенні був, а далі — кому ти на фіґ потрібен. Вона мені каже, хочеш, я закодую тебе на місяць, на рік. Та до сраки мені твоє кодування. Що я, зомбі якийсь, чи що? От ще тижнів зо два вітамінчики поприймаю, та й додому. Ну його…
Я витягую затички і вкладаю до вух.
— Що, вуха болять? — питає Микола.
— Та ні, це просто так, щоб сторонній шум не заважав, — кажу я, — і, обгорнувши як слід ковдрою себе і пляшку, готуюся спати.
— Ага, — розуміюче кидає він, — скошуючи погляд на нашого хропуна.
Більшість моїх тутешніх снів, що минають під знаком Хімічної Зорі — річ не надто приємна. Я весь час нібито перебуваю в дійсності, але в дійсності невловимо паралельній до справжньої. Іноді їхні площини наближаються так близько, що я можу годинами розмовляти з дружиною, яка прийшла навідати мене, про наші проблеми, про те, як найкраще все вирішити, про наше майбутнє; і раптом якась дрібничка — недбало вбитий у стіну цвях, або дірка на панчохах підказують мені, що це знову лише сон. Тоді я, напружуючи всю доступну волю, прокидаюся і починаю бесіду спочатку. Та й цього разу якась деталь запізніло відволікає увагу, засвідчуючи, що зусилля марні, сміховинні й надаремні. Транквілізаторні химери явно кепкують з мене, щоразу підсовуючи ребуси з розряду «знайди відмінність». Рано чи пізно я знаходжу, але більшість повернень до справжнього світу, як правило, виявляється сфальшованою й фіктивною. Так званий синдром Любанського[74]. Врешті мені набридають ці знущання, і я вирішую, що оскільки уві сні зі мною справжнім і так нічого непоправного не станеться — я вільний робити що завгодно. Першою спадає на думку спроба самогубства за допомогою «Дєдового» кип'ятильника. Оголюю дроти, впихаю їх до розетки. Однак завбачливі адепти Ордену Хімічної Зірки саме в цей момент вимикають електроенергію, залишаючи мене ні з чим.
Ну чому ж ні з чим? Я розламую любовно змайстрований «Дєдом» обігрівач, отримуючи таким чином пару трохи поїджених корозією, але цілком придатних для перетинання жил лез GILLETTE.
74
…синдром Любанського… — назва одного з розділів роману «Воццек», в якому використовується загальновживаний літературно-кінематографічний прийом «сон уві сні». Карп Любанський — песонаж «Воццека» й одночасно літературна персоніфікація Юрія Андруховича. В даному випадку ще один натяк на можливу автобіографічність подій — ім'я Карп зустрічаємо в першому абзаці розділу «Леон-кіллер».