Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
— А що це таке? — дивується фрау Де.
От тобі й профі. Ог тобі й спец. От тобі й IRON MAIDEN.
— Це такий гормон, який виробляє мозок під час сну, — підсовує очевидну дезінформацію правовірна моя колаборантка, цілком, здається, порвавши з ворожим мезальянсом.
— Для чого вам ті гормональні препарати? — тріумфально каже введена в оману ошуканка. — До того ж сьогодні ввечері вам повинні вколоти сульфазин, — після підозрілої паузи продовжує вона, — а від цього може піднятися температура, так що вам обов'язково потрібно бути тут.
Очевидно в її арсеналах ще досить прихованої зброї. Я ж тримаюся на самих понтах. І на бажанні пошвидше забратися звідси.
— А від чого цей сульфазин? — питає віддана мені дружина голосом резидента INTELLIGENCE SERVICE.
— Це препарат, який очищає кров. Але він на кожного по-різному діє. Тому необхідний нагляд.
«Сульфазин, сульфазин», — крутиться в голові щось дуже знайоме, та висотаний затяжними боями мозок не може підказати, звідки я знаю це слово.
Після цього ми їдемо до Артура. Я вперше за усі ці дні справляю сяку-таку нужду в сортирі без защіпок, зате з унітазною покривкою, якої, сподіваюся, не торкалися сідниці інфікованих наркоманів. Потім приймаю теплу ванну, голюся, після цього кажу Артурові.
— Дякую тобі, старий, за все. Справді. — Непідробна вдячність прокидається в мені разом із відчуттям чистоти. — Не турбуйся. Назад я піду пішки. Мені буде корисно перейтися. По дорозі заодно зайду на роботу, домовлюся про завтрашній день.
Однак Артур прагне залишатися відданим воїном Третього Райху Закритого Типу. Він завше обирає собі якихось ідолів — то серед бізнесової сметанки, то в муніципальних покоях, то в мистецькій тусовці. Цього разу місце божества зайняла, очевидно, ця ясноволоса бестія. BLONDE BESTIE.
Арійчику ти наш, саморобний. HITLER JUGEND'e перезрілий. Ну добре, їдьмо.
По дорозі я таки забіг на фірму й домовився, що завтра вранці вийду на роботу. Почувався цілком добре — знайомі вулиці, знайомі обличчя, чиста білизна, свобода. Свобода, бляха-муха… Як співають в місцях позбавлення волі — свобода, бля, свобода, бля, свобода. Однак щось непокоїло мене більше, аніж неминучість повернення до фармацевтичної в'язниці. Я вже встиг трохи призвичаїтися до цілоденної непорушності, до тюремних вічок, до бруду, до саморятівної незворушності персоналу, до страшнуватих адептів хімічного раю, що примарними тінями блукали коридором, випрошуючи то цигарку, то чергову дозу медикаментів опійної групи. Та я все не міг позбутися неспокою. Липка тривога розповзалася медіаторними стежками, ніяк не вербалізуючись, не знаходячи виходу в нейрофізіологічних лабіринтах гіпоталамусу.
— Удачі тобі, старий, — сказав Артур на прощання. — І не видрючуйся. Раз ти вже зібрався лікуватися, доведи цю справу до кінця. Ну, бувай.
Гіппократ гіпогрофований. Самаритянин самарський. Козляк, одним словом.
Залишок дня минає в балачках з Миколою. Він розповідає випадки із своєї санітарної практики, а я, намагаючись одночасно реєструвати за ним статистику ймовірних патологій, згадую про всілякі довколамистецькі пригоди — фестивальні подорожі, літературні байки, перекладацькі ляпсуси. Дивно, але його це захоплює не менше, ніж мене психіатричні саґи. Навіть наш сусід гіпертонік потрохи ожив. Він, щоправда, мовчить, намагаючись читати старі газети, але його вітальна присутність уже цілком відчутна. Ми дедалі більше проникаємося симпатією одне до одного — тюремне братство, де немає пахана, як раптом, — коло медіаторних ланцюгів замкнулось, — усі мої не проявлені досі тривоги й передчуття висвічуються чітким яскравим гаслом «СУЛЬФАЗИН». Я згадую зненацька друковану в моєму ж часописі повість одного аутсайдера:
«— Короче, зёма, вдруг посерьёзнел Колян[72]. — Теперь слушай сюда. Здесь нужно вести себя тихо и прилично, а то вломят резиновыми палками, навтыкают с у л ь ф а з и н а, и будешь полным пидаром валяться в боксе и считать волоски на жопе соседа, которого нет…»
Я згадую також мемуари численних дисидентів, яких у брєжнєвських психушках глушили сульфазином, намагаючись бодай в такий спосіб довести істинність марксистсько-ленінського вчення. Я згадую все це і починаю потроху вкриватися липким смердючим потом — прощавай відчуття свіжості. Отже це була секретна зброя фрау Де — така собі хімічна Фау-2[73]. Фау-2 від фрау Де. Щоб камарадо Щезняк не надто дриґався.
72
…Корочє, зёма, вдруг посерьёзнел Колян… — цитата з повісті Валерія Прімоста «Дурка» (див «Четвер № 5, 1993). Іздрик пише про неї як про «повість (…), друковану в моєму ж часописі», тобто застосовує цілком автобіографічний пасаж, нагадуючи про своє кредо редактора журналу «Четвер» і виводячи таким чином колізії «Леона-кіллера» з медикаметозно-філолоґічних теренів у площини документальної реальності.
73
Фау-2 — Vergeltungswasse (V-2), легендарна німецька секретна «зброя помсти», стратегічна ракета часів Другої світової війни (перший запуск відбувся 8 вересня 1944 року), над створенням якої працював конструктор Вернер фон Браун.