Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Вочевидь, М. Гавришко не припускав навіть думки, що призначення ним П. Болбочана новим командувачем Запорізької групи може трактуватися як спроба державного перевороту. Не кажучи вже про самого П. Болбочана, який зобов’язаний був виконувати всі накази державного інспектора.
Однак згідно з п. б § 6 «Положення про Державний інспекторат», державний інспектор міг «негайно усунути з армії» лише «в крайньому випадку ворожий та непевний елемент, …рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана». За всіма ознаками полковник В. Сальський, тогочасний командувач Запорізької групи, аж ніяк не попадав під трактування цього параграфа. Навпаки, дії самого інспектора М. Гавришка можна було кваліфікувати згідно з другою частиною цього ж таки п. б § 6 «Положення»: «…Коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення (інспектором «ворожого та непевного елементу» з армії. — Авт.), інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення» 277.
Отже, можна констатувати, що М. Гавришко діяв у рамках тих повноважень, які мав згідно з «Законом про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» та «Положенням про Державний інспекторат» та згідно з наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р. У його діях не було жодних ознак протиправності, ні, тим більше, намірів учинити державну зраду. Вони були продиктовані реальними потребами зміцнення армії і враховували настрої вояків найбільш боєздатного і дисциплінованого її підрозділу.
Зрештою, питання про легітимність наказу М. Гавришка пов’язане з відповіддю на одне з найголовніших питань: чи вчинив полковник П. Болбочан злочин — у час військових дій намагався самочинно зайняти високу командну посаду, чи він діяв згідно з наказом посадової особи, котра мала реальні повноваження призначати й усувати командирів військових підрозділів підпорядкованої йому групи.
Зміст «Положення про Державний інспекторат» свідчить, що воно створювало законний ґрунт для прийняття державними інспекторами самостійних рішень щодо кадрових переміщень у підпорядкованих їм частинах Армії УНР. Дещо згодом — 15 вересня 1919 р. — Директорія затвердила закон про встановлення «Статуту Державного інспекторату в Армії Української Народньої Республіки», скасувавши прийняте у травні «Положення». Новий документ у головних рисах дублював попередній, але чіткіше виписував завдання й повноваження державних інспекторів. Серед іншого, державні інспектори, здійснюючи «усунення з посади… та арешти», зобов’язані були повідомляти про це вищу інстанцію 278, і про жодні надзвичайні випадки не згадувалося. Можна припустити, що корективи, внесені до нового документу про державний інспекторат, крім іншого, були викликані й подіями, пов’язаними з призначенням П. Болбочана.
Мемуаристи й дослідники часом діаметрально протилежно висвітлюють роль державного інспектора Запорізької групи військ полковника М. Гавришка в «справі П. Болбочана». Одні (І. Мазепа, Б. Мартос) пишуть, що його вчинок був волюнтаристським, інші (С. Шемет, Я. Штендера), навпаки, стверджують, що він діяв у відповідності до тогочасних законів. Якщо останні дотримуються думки, що наказ М. Гавришка був викликаний воєнною доцільністю та настійливими проханнями командирів полків Запорізької групи, то перші вважали, що державний інспектор керувався виключно політичною логікою. І. Мазепа, зокрема, називає М. Гавришка «радянським агентом» і наголошує, що в «авантюрі Болбочана заміри правих груп перепліталися з роботою большевистських агентів-провокаторів» 279.
Деякі сучасні дослідники, тиражуючи написане І. Мазепою, Б. Мартосом та ін., трактують «справу П. Болбочана» спрощено й одновимірно, оскільки ті проблеми, що постають при більш детальному та виваженому вивченні питання, ідуть врозріз з багатьма усталеними поглядами й офіційними постулатами, викликають чимало запитань, відповіді на які перегукуються з сьогоденням.