Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Весілля грали скромно і, як здалося людям, не дуже весело. На столах їжі було вдосталь, але навіть їли якось мляво. У повітрі витали недоговореність і напруження.
Леся на весіллі й вінчанні не було…
За кілька днів по весіллі молодята вирушили до Відня. Там провели медовий місяць.
Від того випадку в лісі й до весілля минуло майже три місяці. Коли Софія народила здорового дев’ятимісячного хлопчика, Стефанія вирахувала і зрозуміла: зачала Софія не після весілля.
Згодом вирахував це і Лесь».
6
Валентина Дмитрівна Ромниченко ніколи й не мріяла, що її скромні, як вона вважала, здібності фінансиста будуть так серйозно затребувані. Від середини 90-х, коли вона переконала свого начальника ще на той час державного підприємства, що перебувало в оренді, взяти кредит і поставити нову закордонного виробництва лінію з видування пластикових пляшок і розливу мінеральної води, професійний авторитет її неймовірно зріс.
Добра слава про тямущого фінансиста-економіста поширювалася швидко, і вже в 1999 році Валентину Дмитрівну запрошували на роботу приватні підприємці, обіцяючи їй солідну зарплату і ще на додачу значні пільги та преференції.
Ромниченко змінила кілька фірм різного профілю, скрізь нею були задоволені й відпускали від себе з великою неохотою. Сама ж Валентина Дмитрівна змінювала роботу не через те, що їй пропонували кращі умови й більше грошей. Ця молода жінка прагнула постійного вдосконалення, їй хотілося дізнатися якомога більше, випробувати себе на різних ділянках роботи, в різних галузях господарської діяльності. Вона йшла туди, де важче, цікавіше, туди, де треба було робити те, чого вона в житті ще не пробувала.
Минуло кілька років, і Ромниченко вже керувала великим підприємством, власниками якого були три підпільні українські мільйонери, хоча для багатьох не було секретом, що половина їхнього капіталу прийшла з Росії. Навчившись сучасних схем заробляння великих грошей, Валентина Дмитрівна при цьому освоїла й нелегку науку уникати відповідальності за, м’яко кажучи, не зовсім чисті й законні оборудки.
Під неї намагалися «копати» співробітники кількох правоохоронних органів, але даремно. І головна причина їхніх неуспіхів у тому, що Ромниченко заробляла гроші власникам підприємства, сама ж задовольнялася мінімумом, доводячи, що матеріальні блага її не цікавлять.
Тридцятип’ятирічна жінка хоч і одягалася підкреслено скромно, була завжди охайною, мала гарну зачіску, акуратний манікюр і користувалася дорогими сучасними парфумами. На красиву жінку накидали оком мужики, але Валентина зберігала вірність чоловікові, займатися іншими справами, окрім улюбленої роботи, не хотіла й ніхто її не міг збити з цього, як вона вважала, праведного шляху. Ромниченко була задоволена собою, своїми успіхами. Єдине, що викликало в неї певний дискомфорт, це абсолютне нерозуміння того, що коїться в українській політиці, у взаєминах між людьми, точніше — між владою і простими громадянами. Економіка ж була тим ланцюжком, що з’єднував Валентину Дмитрівну з навколишнім світом і давав їй можливість не почуватися ізгоєм.
Разом із тим, віддаючи роботі величезну частку свого часу, не забуваючи про сімейні обов’язки, у Валентини Ромниченко доходили руки ще й до наукової праці. І її батьки, і дід були науковцями, тому, мабуть, потяг до знань у Валентини Дмитрівни — на генному рівні. Особливо в сім’ї шанували пам’ять діда — професора Київського університету Полікарпа Йосиповича Грушка. Батько Валентини, Дмитро Полікарпович, багато розказував їй про діда, але ці розмови велися винятково в сімейному колі. Тривалий час дочка не розуміла, чому про відомого всій Європі професора Грушка не можна нікому розповідати, навіть близьким друзям. Лише коли дівчині виповнилося шістнадцять, батько повідав їй, що Полікарп Йосипович перед війною був репресований і загинув невідомо коли й де. Оскільки тоді тільки-но розпочиналися 80-ті роки XX століття й боротьба з інакодумством
сягала апогею, розмови навіть у сім’ї про діда припинили, згадували його лише в день, коли він під конвоєм чекістів зник у нічній пітьмі.
7
Одного дня зателефонували з Міністерства фінансів і запросили Ромниченко на бесіду до міністра. Валентина Дмитрівна не те щоб здивувалася, а просто сприйняла дзвінок, як щось буденне: справ до біса, а тут ще ця бесіда. Але на зустріч погодилася.