Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Міністр фінансів у розмові не зволікав: йому потрібен тямущий помічник. Сам міністр більше на засіданнях та в роз’їздах, а роботи сила-силенна. Окреслив коло завдань. Коло те було, м’яко кажучи, дуже великого радіусу. Для Валентини Ромниченко щось нове — це її. Вдарили по руках.
За кілька місяців усі міністерські вже нарікали на помічника. Навіть заступники міністра скаржилися шефу на несамовитість Ромниченко. Міністр жартував, мовляв, так вам і треба, нероби. А сам замислювався, чи не надто активного помічника він узяв на свою голову.
Як у воду дивився. Прем’єр-міністр без згоди міністра фінансів призначив його першим заступником Валентину Дмитрівну. Міністр відчував, що призначення Ромниченко на його місце — питання часу. Але трапилося неймовірне. Під час однієї з бесід у прем’єра, на якій він запропонував Ромниченко посаду міністра фінансів, Валентина Дмитрівна категорично відмовилася. Не допомогли ні умовляння, ні погрози.
А коли через місяць Президент України відправив чергового Прем’єр-міністра й уряд у відставку, Ромниченко залишилася на своїй посаді. Весь апарат Міністерства фінансів захоплено поглядав на жінку, яка попри всілякі політичні буревії та кадрову чехарду спокійно працювала, а на ділі — виконувала обов’язки міністра.
8
Одне з нагальних завдань — розписати швидше пошту, що заносив особисто начальник секретаріату управління Роман Сквирін, а потім уже братися за нагальні оперативні справи. Богдан Данилович читав пошту швидко, розписував до виконання начальникам відділів, а іноді й одразу оперативним працівникам. Зорій знав прізвища, імена й по батькові майже всіх співробітників управління, нерідко особисто давав їм доручення, подовгу розмовляв, обговорював шляхи оптимального виконання того чи іншого завдання.
Сьогодні пошти небагато: кілька рапортів з обласних управлінь на затвердження вербовок агентів, два запити на підтвердження біографічних даних та збір характеристик на близькі зв’язки об’єктів розробок, оперативних розробок, відповідь з Вінницького обласного управління на запит підполковника Яруги щодо розшуку «терориста» Пацька.
В окремому пакеті з резолюцією начальника департаменту Служби генерал-лейтенанта Шершуна лежав лист на ім’я голови СБУ від першого заступника міністра фінансів Валентини Ромниченко. Згідно з резолюцією генерала Шершуна Зорій повинен у визначений термін вивчити прохання, з яким звернулася до Служби Ромниченко, й особисто дати їй відповідь.
«На ловця і звір біжить», — подумав Зорій. Лист короткий, написаний від руки рівним, дрібним, не схожим на жіночий почерком.
Голові Служби безпеки України Ромниченко Валентини Дмитрівни, першого заступника міністра фінансів України, проживаю у м. Києві, вул. Оболонська, 24, кв. 73
Заява
Як мені відомо від моїх батьків, у 1937 році тодішньою сталінською владою був незаконно репресований мій дід — професор Київського університету Полікарп Йосипович Грушко. Доля його до цього часу нашій сім’ї невідома. У документі, отриманому моїми батьками у 1987 році від тодішньої влади, зазначалося, що рішенням Верховного Суду України професора Грушка реабілітовано як особу, що репресована незаконно. Жодних додаткових свідчень про долю мого діда також не містилося.
Згідно із законодавством України про реабілітацію жертв тоталітарного режиму, мені як прямому нащадкові мого
діда, Грушка Полікарпа Йосиповича, належить право ознайомлення з об’єктивною й повною інформацією щодо його долі.
У зв’язку з цим прошу дозволу на особисте ознайомлення з матеріалами архівної справи мого діда — Грушка Полікарпа Йосиповича.
Валентина Ромниченко, дівоче прізвище — Грушко Підпис
Грудень 2000 року
«Ні тобі «з повагою», ні тобі «з любов’ю», — Богдан Данилович натиснув на клавішу переговорного пульта.
— Олександре Михайловичу, привіт! Це — Зорій.
— Та ще пізнаю, — голос начальника архіву СБУ полковника Житника, як завжди, спокійний, без емоцій. — Що знадобилося «політичному сиску» від архівних щурів?
— Та вже ж не просто так телефоную. Ні, щоб посидіти, як у давні добрі часи, з чаркою чаю чи квартою пінного компоту, погомоніти. Тепер тільки робота, робота, трясця б її матері.
— А що нам заважає це зробити зараз? Ось зачинимо кабінети на хрін та й гайнемо, десь хильнемо по чарчині, га? — знадією, що Богдан Данилович підтримає пропозицію, мовив Житник.