Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Спасибі, спасибі, Богдане Даниловичу, — перебила полковника Ромниченко. — Я вірю вам, вірю у вашу порядність. Тож давайте до діла. Тільки я чомусь не бачу ні томів, ні папок справи мого діда.
— Пані Валентино, ви мені не дали договорити. Я все зроблю для того, щоб ви ніколи не ознайомилися з матеріалами справи на професора Грушка.
У кімнаті — гнітюча тиша. Валентина Ромниченко — бліда, як крейдований папір. Богдан Зорій — червоний, як радянський прапор.
Першою оговталася Ромниченко. Швидко оговталася. Сильна жінка. Дуже сильна. Богдан чекав чого завгодно, тільки не цих слів.
— Невже і вас купили, пане полковнику? Але ж яким боком ви особисто причетні до тих злочинів, що чинили ваші попередники сімдесят років тому? Що сьогодні ще можна приховувати з того, що було в тридцять сьомому?
— Валентино Дмитрівно, — заговорив Зорій, — я добросовісно підготував ось цей документ і думаю, що багато дечого ви з нього дізнаєтесь. Це так званий меморандум, тобто огляд усіх документів, що містяться у справі академіка Грушка. Ще раз повірте мені: я особисто вибрав усе, що можна.
— А чого ж не можна? Там є якась державна таємниця? Так мій дід, як і всі з нашого роду, був економістом. Він розробляв
нові системи господарювання, які й тоді не були таємницею, а на сьогодні й поготів.
Богдан Данилович завважив подумки, що Ромниченко не тільки швидко оговталася, а й тепер гарно тримається. Здається, ніщо не може вивести її з рівноваги. Той раптовий нетривалий шок швидко минув: жодних істерик, лайок. Жодної сльози.
— Ознайомтесь, я вас прошу. А потім поговоримо. Я вас залишу саму, хоч так і не заведено. Але буде краще, коли ви прочитаєте все те на самоті. Я буду в сусідній кімнаті. Закінчите — наберете ось із цього апарату 2-25.
Зорій вийшов.
11
«Хіба ж так буває? Кілька років жити в одному селі й жодного разу не бачитися! Це може статися лише тоді, коли обоє цього прагнуть. Ні Лесь, ні Софія в очі одне одному після тієї зустрічі перед весіллям подивитися не ризикують. Бояться. Боїться Лесь, бо знає, що ті запитання, на які досі він не отримав відповіді, так і живуть із ним, щомиті краючи серце. Боїться Софія, бо не впевнена, що витримає і не зізнається Лесеві в тому, що трапилося того злощасного дня в лісі й чому так раптово вийшла заміж за Тараса, якого не любила. Лесь знав, відчував, що його кохана Софія не могла так швидко розлюбити одного й покохати іншого. Та ще й кого? Тараса, який завжди їй був байдужим.
Але життя триває, син Тараса і Софії Миколка росте. До речі — викапаний батько. Зовні. А характер, кажуть односельці, Софіїн. Ще маленький, а вже впертий, доброзичливий і спокійний. Як Софія.
І як трапилося, що через кілька років Лесь зустрів Софію на тому самому місці, де вони бачилися востаннє?
— Здрастуй, Софіє, - як і тоді, сказав Лесь.
— Здрастуй, Олесю, — Софія, сама того не очікуючи, зупинилася. — Як живеш?
— Як усі чесні люди — тяжко. Тяжко не від роботи чи нестатків. Тяжко жити, коли мучить кляте питання,
на яке не можеш знайти відповіді. І хоч би скільки її шукав, хоч би скільки мучився — все одно не знайдеш. Бо не від тебе те залежить.
— Ти мене ненавидиш? — Софія подивилася в очі Олесеві.
— Як ти можеш таке говорити! Я тебе, Софійко, як і раніше, люблю. Люблю понад усе на світі, люблю більше, ніж життя.
— Я тебе теж люблю. І люблю, і любила, і любитиму завжди. Тільки так сталося, що це вже не важливо. Що зроблено, того змінити не можна. Я сама і досі не знаю, шкодувати, каятися чи смиренно терпіти те, що дано Богом і долею. Але зараз я не розумію, що коїться зі мною. Мені хочеться розповісти тобі те, що я нікому в житті не розповідала. Розказати, що ж трапилося того літнього дня, після якого все моє життя полетіло шкереберть.
— Я догадувався, що ти не так просто вийшла заміж за Тараса. Але й не знаю, хочу я, щоб ти мені про це розповіла, чи ні. Раз ти стільки років носила все в собі — на те є якісь причини. Єдине, чого я зараз хочу, це дізнатися, чи не потрібна тобі допомога? Будь певна, я все для тебе зроблю, все, що ти попросиш.
— Ні, Олесю, мені нічого від тебе не треба. Але й страждати далі я теж не можу. Я розповім тобі, що трапилося зі мною. Одне прошу, обіцяй, що ти нічого не зробиш поганого батькові мого сина. Бо саме він винен у тому, що доля розвернула наші з тобою життя на різні шляхи.