Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
2
«— Софійко, донечко моя, — матушка Стефанія намагалася говорити спокійно, тихо, але хвилювання однаково видавало тремтіння голосу, яким вимовлялися прості й ніжні слова. — Я правильно тебе зрозуміла: ви маєте намір побратися з Тарасом?
Ця новина, тобто рішення Софії вийти заміж, влетіла в хату Бучацьких невідомо звідки. Хто перший повідомив — уже не пригадують. Отець Олексій сказав про це дружині, коли та все знала. Хто повідомив йому? Та хіба не все одно, як ту звістку принесли в сім’ю священика!
— Мамо, — Софія теж зовні була спокійною, але її великі груди видавали часте дихання, що свідчило про хвилювання. — Я багато думала, усе зважила і, мені здається, вирішила, що маю бути в житті поруч із Тарасом…
— Донечко, а Олесь? — мати відкинула дипломатію і тепер навіть не приховувала, що хвилюється й переживає. — Ти ж кохаєш Олеся?! Я нічого не можу сказати поганого про Тараса, але ж прислухайся до серця: чи ж так воно тобі підказує вчиняти?
— Я Вам, мамо, ніколи ні в чому не перечила. Не робитиму цього й зараз. Але, думаю, Ви добре знаєте
свою дочку, щоб бути певною: якщо я вирішила зробити саме так, то маєте вірити мені й моїй щирості. Хоч те, що відбувається зараз і що має відбутися, не зовсім вкладається в логіку моїх вчинків. Та бачить Бог: Ваша дочка зробила нелегкий вибір. І цей вибір — мій. За нього перед собою і перед моїм майбутнім відповідатиму я особисто. І тільки я. Повірте, мамо, моя честь і честь нашої сім’ї — нероздільні. Я мушу дбати і про перше, й про друге.
— Про яку честь ти говориш? До чого тут честь? Ти кажеш правильними словами зрозумілі речі. Але саме це мене і хвилює… Щось трапилося таке, про що я не знаю чи не маю знати? Мені здається, ти чогось не розповіла матері…
— Повірте, мамо, Ваша дочка особисто не зробила нічого такого, за що Ви з татом могли б червоніти. Я ж кажу: Ви мене добре знаєте. Як ніхто інший…
— То ж бо й воно, — матушка вже була цілком упевнена — щось тут не так, чогось дочка недоговорює. — Твоє рішення таке несподіване, що по волі чи по неволі беруть сумніви, що ти це вирішила сама, добровільно.
— Мамо!..
— Так, дочко! Ми з татом неволити тебе не будемо. Ти вже доросла, щоб самостійно вирішувати. Але дозволь тобі ще раз нагадати: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся…
При слові «брехня» Софія зашарілася й відвела очі, чим ще раз підтвердила підозри Стефанії.
У сім’ї Бучацьких завжди панували правдивість, відвертість у стосунках. Софії кортіло сказати матері правду, розповісти, що сталося того злощасного дня в лісі… Але вона не могла. Софія пам’ятала ще одне мудре народне прислів’я: бережи честь змолоду. Виходило, що тої честі Софія вже не мала. Та й про що розповість вона матері? Сама ж нічого не пам’ятає, навіть не знає, як те все сталося.
Ні, хай мама вибачає… Софія сама нестиме цей тягар. Надто сильно вона любить своїх рідних і
дорожить честю сім’ї, щоб особисте поставити над благополуччям найближчих їй людей.
— Мамо, я вирішила. Зрозумійте мене… Хай буде так.
І ці слова прозвучали не зовсім упевнено, що знову-таки додало сумнівів Стефанії: щось Софія від неї приховує. Але перечити дочці не стала».
З
— Вікторе, хочу дещо уточнити після нашої розмови, — Богдан Данилович з Яругою повільно йшли вулицею до головного офісу СБУ. Іноді співробітники Служби після обіду дозволяли собі прогулятися Володимирською, пройтися до Золотих Воріт, покурити на лавочці десь у тіні каштанів. — Я вдячний тобі за готовність виконувати завдання в Адміністрації Президента, але тема міняється. Не можу я тебе відпустити від себе в такий складний час. Не впораюсь я тут сам. Треба, щоб ми були разом, тобто — пліч-о-пліч, рука в руку. Інакше нас із тобою зітруть на порох. А Адміністрація поки що зачекає. Знайдемо інший спосіб туди добратися.
— Ви знаєте, Богдане Даниловичу, у мене камінь із серця звалився. Я хотів вам одразу це запропонувати, тобто відмовитися від цього задуму, але подумав, що ви неправильно мене зрозумієте. Тепер усе нормально. Слава Богу. Хоча вночі я вже думав, з ким мені в Адміністрації довелося б потягатися.