Соло бунтівного полковника. Вершина

— Ну, не знаю… Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому ж, знаючи про це, багато хто преться у владу?

— А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших, скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини, пнучись з останнього, позбуваючись усього людського, людяного, не звертаючи уваги на оточення й надто на тих, хто вже залишився знизу.

І ось воно видряпалося на самісіньку гору, почало з самовдоволеною пикою керувати. Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема. В Україні майже 50 мільйонів населення. Серед українців — тисячі розумних, порядних, чесних людей, грамотних політиків, високих професіоналів. А у владі — лише покидьки й негідники. Чому?

— Мабуть, тому, що чесна людина у владу прорватися не може.

— Однозначно. Не може, бо не здатна на підлість, підступність, жадобу і злочини, навіть убивства, що не виключається в нашому політикумі. І ще: чесна людина у владу йти не хоче, бо ж бачить, що там робиться, і те все для чесної людини — неприйнятне.

— Це тільки в нас так?

— Ні, це закони влади, які діють у всьому світі. А в Україні вони гіпертрофовані.

— Але ж у кожної людини має бути своя, індивідуальна вершина, до якої вона прагне, тягнеться і врешті-решт досягає її. Не обов’язково це — владна вершина.

— Не всі люди, але багато хто досягає своєї Говерли в житті. У кожного вона різна. Це — як у горах: здалеку вершини здаються різновисокими, якими насправді є. Але коли окрема людина стоїть біля підніжжя своєї гори, перед нею — лише особиста вершина. Інших вершин, які поруч, ця людина не помічає. А якщо й бачить, то її ставлення до них — як до чужого щастя. Чи горя. Ми ж з тобою зараз говоримо про найвищу владну вершину в нашій державі.

— Богдане Даниловичу, а ми? Плануючи щось на зразок перевороту, чи ми самі не стаємо тими самими, хто пнеться на вершину влади?

— Ну, по-перше, ми з тобою особисто нікуди не пнемося. А по-друге… — Зорій зробив паузу, наче передихнув перед тим, як сказати щось дуже важливе, можливо, найважливіше з того, про що сьогодні вже говорив. — Ти знаєш, спочатку в мене було одне-єдине бажання — прожити якомога довше, щоб побачити, до чого дійде Україна років через десять-двадцять. З її нинішніми й майбутніми «реформами», розкраданням народних багатств і знущанням над простими (а їх більшість) людьми. До якого берега пристане Україна, що її чекає? Чи буде в тому майбутньому хоч якась дрібка щастя й радості для українців? Але я швидко відкинув цю позицію, вона неприйнятна в принципі. Чекати, доки все розвалиться? А тоді що? Як жити далі? Що скажемо своїм дітям і онукам? А що вони нам скажуть?

Тому я вирішив… — Богдан Данилович різко зупинився й усім корпусом повернувся до Яруги. — Треба міняти владу! Не одного-двох високих чи найвищих чиновників, а всю владу. Міняти сам принцип приходу до влади. Приходу до влади інших людей, з іншою психологією, з іншими підходами до управління, з іншим баченням української перспективи та способів її досягнення. Відчуваєш, як я сам говорю штампами? А інакше не можна. Не у визначеннях суть справи. Сіль того, що я пропоную, у простих і насправді страшних словах: фактично я пропоную вчинити державний переворот. І зробимо це ми з тобою. Удвох. Ти і я. І в ту мить, коли про наші плани дізнається ще хоч одна людина, вважай — нас уже немає серед живих.