Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Та з ким же ще? Звичайно, з главою — Дмитром Михайловичем Талимеризібою. З ним у першу чергу маємо схрестити списи.
— Богдане Даниловичу, ви мені скажіть, як потрапила ця людина — сіра, невиразна, з очима шизофреника — на таку посаду? Я давно за ним спостерігаю. Талимеризіба, коли імпульсивно говорить, бризкає слиною на співрозмовника так, хоч при ньому втирайся. А лисина. Здається, вона в нього відтоді, як він народився. Принаймні я його без лисини не пам’ятаю.
— Брак волосся на голові Дмитро Михайлович компенсує наявністю сивої бороди, яку стриже, як ти помітив, то дуже коротко, то відпускає, - Зорій провів рукою по ретельно поголеному підборіддю.
— А ви помітили, що в нього очі альбіноса?
— Зате Талимеризіба знає добре англійську, ще й, кажуть, начитаний.
— Ага, начитаний. Особливо це помітно, коли він починає щось пояснювати, — іронія Яруги аж випирала. — У його закрутистих фразах важко знайти якусь логіку.
— Та ні, дружище, логіки йому не бракує. Якби було навпаки, він не одружився б на молодій і дуже красивій жінці, кинувши свою першу дружину.
— Так, ви маєте рацію: Анна Тронько — класна баба, красуня.
— Ну, інакше її не взяли б до столичного театру. Актриса з неї — як із мене космонавт.
— Але ж вона там не прижилася, хоч і красуня. Через гівняний характер її кишнули з театру Івана Франка. Якби не чоловік, то й на телебачення її навряд чи взяли б. А так вона вела на одному з центральних каналів популярну телепрограму…
— …і теж не знайшла спільної мови з колегами, — вставив Богдан Данилович, — і мусила звідти піти. Але зараз не про жінок мова.
— У нас є інформація, що Дмитра Михайловича деякі вчені звинувачують у плагіаті, хоча скандал зам’яли. Потім він писав якісь наукові роботи, проводив історичні дослідження, але нового в них — майже нічого.
— Так, Талимеризіба пройшов велику школу. Ти знаєш, він був колись адвокатом, навіть захищав дисидентів. Звичайно ж, не зі своєї волі. Просто призначили — так було прийнято в СРСР. Але, само собою, тих засудили, що вже потім, коли він став главою Адміністрації, опозиціонери ставили йому за провину. Зараз ті ж таки опозиціонери закидають Талимеризібі намагання узурпувати владу, впливати на рішення Президента. І щоб ти не сумнівався — він дуже впливова людина. На владному Олімпі. Але в суспільстві має лише негатив. Його бояться, ненавидять, слухаються, підлещуються, але жодна людина, навіть найближчі друзяки, які залежать від Талимеризіби, його не поважають. І хоч він іноді переживав за те, що його не люблять, іноді боровся за популярність і авторитет, але здебільшого мстився.
4
«Одним з останніх про заміжжя коханої дізнався Лесь. Як, чому, що трапилося? Адже зовсім недавно вони з Софією зустрічалися за далекою стодолою, говорили, милувалися одне одним, трималися за руки, мріяли про спільне й щасливе майбутнє…
— Здрастуй, Софійко, — Лесь Косовський ступив з-поза старезного явора. Він чекав дівчину вже котрий день, приходив сюди, до цих вікових дерев, під якими вони не раз призначали побачення. Повз ці явори пролягала стежина, якою ходили місцеві жителі, скорочуючи собі шлях від передмістя до церкви. Була туди й інша дорога, якою люди йшли помолитися Богові у великі свята. Йшли цілими сім’ями, чинно, без поспіху, повільною ходою. А молодь, часто спізнюючись, таки віддавала перевагу цьому короткому шляхові.
— Добридень, — Софія не чекала зустріти Леся й зашарілася.
— Софійко, ти мене останнім часом уникаєш… Є чутки… — Лесь сам ніяковів, не знаходив потрібних слів, хоча сто разів уявляв собі, як і що скаже Софії при зустрічі. — Я розумію, що серцю не накажеш, — Лесь подивився дівчині просто в очі. — Якщо справді ти слухаєш своє серце. А якщо ні… Я відчуваю, щось трапилося. Але якщо й не кажеш, і робиш саме так, то в тебе є на те причини. Знаю єдине: я тебе кохаю і кохатиму все життя. Зізнайся, Софійко, Христом Богом прошу тебе: чи ж по своїй волі ти йдеш за Тараса?
— По своїй, Лесю, по своїй. Не край мені серце, йди, нам не треба зустрічатися.
— Я піду. Але запам’ятай: я завжди буду поруч. І правда колись-таки стане відома…
5
Вінчалися в церкві. На урочистості прийшло багато народу. Перед Богом і людьми Софія й Тарас поклялися жити в коханні. Батьки молодят благословили дітей.