Таємниця Кутузовського проспекту

І в кінці століття — як у минулому — почалася вакханалія!

То Годун хитрував, то Сонька вовтузилась, а тут Павла задушив власний син Олександр… У двадцять п’ятому прийшов Микола, розстрілявши декабристів; у двадцять п’ятому — попереднього століття — вбили Петра І, у двадцять четвертому нинішнього століття прийшов Сталін, розкинувши своїх противників; у п’ятдесят четвертому помер Микола Павлович, а в нинішньому віці, через дев’яносто дев’ять років, Йосиф Віссаріонович відправився на той світ… У минулому столітті на початку шістдесятих Олександр Визволитель дарував землю селянинові, а його за це невдячні на бомбі підірвали. А за століття перед тим Катерина прийшла… А ще за сто років раніше — Олексій Михайлович помер, і сум’яття почалося зразу… Так, може, не випадково були ці повторення в нашій історії? Може, треба і йому, Сорокіну, ждати нового знамення?

І — таки діждався! Саме в шістдесят четвертому, на зламі віку, скинули окаянного кукурудзника, а через два роки його розконвоювали…

Отоді Сорокір і зробив для себе головний висновок: ніякі ідеології цій Державі не підійдуть, не по Савці свитка!

Треба затаїтися, ждати свого часу й служити тому, хто себе утвердив не погонами й зіркою, а ділом, тобто золотом, — , воно й тут, у таборі, прикрашає життя, дає масло, теплі під. Їптаники й хутряну шапку — про більше у нашій Державі й мріяти не доводиться, вона — химерна, живе не розумом, а шаленим випадком, треба бути насторожі, а то розплющить ненароком, навіть не помітивши…

Обслуговуючи книжками побутовиків, проводячи серед них агентурну роботу — не так на кума, як на себе, — Сорокін неквапливо плів свою сітку, вимальовував у думці схеми, дивуючись з того, який недосконалий розум російського ділка: аби тільки якнайбільше урвати, нахапати, напитися, а потім голову під крило — і ждати, поки лягаві замолотять у двері моторошної ночі — нехай навіть на дворі липнева спека…