Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
Він відчув слабку мить надії, коли Хрущов відрулив назад, заявивши, що він з радістю носив би сталінські премії, якби мав хоч одну, сприйняв це як симптом — народ не простить дурневі замах на Йосифа Віссаріоновича, люди шанують самодержця, слиньків не полюбляють. Людиська хочуть мати над собою тверду руку, яка лише й указує, як жити, що думати, кого шанувати, а кого бити до смерті…
Написав листа до Москви: «Був, є і буду вірним сталінцем! Визнання на суді породжене натиском новоспечених чекістів з комсомолят; у таборах панує терор, вурків нацьковують проти вірних дзержинців, раніше такої сваволі не було…»
Чи через його лист, а може, через інші подібні листи у Саблаг прибула комісія — МВС, КДБ при Раді Міністрів (при, — ач як викаблучуються, аби тільки принизити контру, немає на них Сталіна, зразу у щілини залізли б, тарганячі нелюди) і прокурорські працівники — всього дев’ять чоловік.
Коли прийшла його черга стати перед комісією, серце загупало від щастя: за столом, але з краєчку, непримітно, сидів полковник Шкірятов (чи то племінник, чи то ще якийсь родич незабутньої пам’яті Матвія Федоровича, голови партконтролю, — гроза контри та всіх інших інтелігентиків); знайомі були з сорок п’ятого, ще з Угорщини, працювали під Абакумовим, підчищали вражин, жили як одна душа, тільки Шкірятов господарськими справами орудував, в оперативній роботі був нікудишній, не всім такий хист судився, це особливої кості люди, та й крові особливої, найчистішої…
На відміну від уїдливих прокурорських (вошкарі, відчули послаблення, почали з себе непорочних дів строїти, повернути б наш час!) і уповільнених, трохи незграбних — як слід ще не зорієнтувались — емвеесників, які відповідали тепер за порядок у таборах, Шкірятов і його начальник (цей — з нових, у коридорах не зустрічався, а може, з провінції перемістили в Центр, дай Боже) не поставили йому жодного запитання, лише строчили в блокнотики, не підводячи на нього очей.
Ці умови гри він прийняв одразу, нападав на прокурорських: «Сваволя, культ особи засуджено, а методи лишились! Я нікого ніколи не мордував, свідків немає, мене взяли натиском і шантажем, не один я маяк утратив, сильніші за мене люди втрачали голову, свято вірячи Сталіну!»
Вимагав пересуду, скасування вироку як необґрунтованого. «А поки прийматимуть рішення — партія у всьому розбереться, справедливість візьме верх, запорукою тому діяльність нашого ленінського ЦК на чолі з видатним марксистом Микитою Сергійовичем Хрущовим, — прошу захистити нас, політичних в’язнів, від переслідувань карного елемента»…
…Шкірятов викликав його ввечері, мовчки підморгнув, кивнувши на тарілку репродуктора, говорив сухо, рублено, давав зрозуміти, що розмова фіксується:
— Вашу заяву розглядають… Напишіть, хто з табірної адміністрації проводить політику розколу серед ув’язнених…
— Ви поїдете, а мені тут жити… Я в своєму житті нікого не зраджував і тепер запродувати нікого не збираюсь, — не одводячи залюблених очей від обличчя Шкірятова, відповів тоді він, — не «Хрін» якийсь, а підполковник Сорокін, сталінець, а значить — патріот. Якби мене перевели з цього гадючника у далекий філіал, де засланці живуть, скажімо, в бібліотеку, й не тицяли всім і кожному моєї статті, — тоді я дав би інформацію… Усну, звичайно… А так — ні в якому разі…
Через два тижні його відправили в табір, де сиділи побутовці; частину з них уже розконвоювали; приносили з волі продукти, горілку, теплі шкарпетки, селянські валянці; посадили в бібліотеку, почалося життя; з дня на день чекав скасування вироку, але Микита раптом знову круто повернув, ще дужче попер на Сталіна; правда, невдовзі знову відступив — петляє, зрозумів Сорокін, на цьому й зламав собі шию. Люди хочуть лінії, щоб як рейка була, щоб блищала і вдалечінь простяглась, а коли сьогодні одне, а завтра інше — ржавіти починає… Це можна там, де парламенти всякі та конгреси, а у нас крутити не можна, у нас треба дрючком по шиї, тоді дошкулить.
Отам, у тиші й спокої, він по-справжньому приохотився до науки, признавшись собі, що пропустив усе життя, ставлячись до знання, як до шкільної нудоти. Лише тут, у таборі, зрозумів, чому в заарештованих інтелігентів насамперед опечатували бібліотеки, а потім уже всі книжки звозили в контору: динаміт, страх як рвонути може, коли всіх до нього вільно допускати.