Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
І коли знову запала тиша й напосівся морок, почула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пітьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати переждати дощ. Він ступив у жовте кружальце проміння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до села. В примарному світлі вимальовувалася широкоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.
Ганна завела військового до нежилої кімнати, де крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіцером із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета — звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміхнувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наречена, а він з’явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.
Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і сидів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїхтоваришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почуттям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав — ковзав по шибках пучками крапель. І вона, соромлячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затишно і спокійно на серці, а під груди чомусь підступала невимовно хвилююча млость…
Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв’язав речмішок і виклав на стіл флягу, бляшанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випила (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, Чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.
Огарок свічки догорав — блимав тремтливий кволий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не рухались, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмерла, в якомусь дивному, тривожному й солодкому очікуванні…
— Він пішов на другий день надвечір. Дощ уже вщух. Я провела його до повороту на Березівку. Просив мене йти з ним, до його батьків, а вранці, мовляв, зразу до сільради розписуватись, — Дубовенко, тереблячи френзлі скатертини, журно посміхнулася своїм нездійсненним мріям. — Я залишилась, бо його батьки нічого про мене не знали. Так і сказала Петрові. Він обіцяв уранці прийти з ними за мною. І досі… Добре, хоч фотокартку залишив, — вона знову гірко, вибачливо і провинно всміхнулась.
— А на дорозі до Березівки нічого не помітили?
— Ні, тільки блищали калюжі.
— Ви подумайте, Ганно Микитівно. Це надто важливо.
Вона замислилась, не перестаючи перебирати френзлі, не піднімаючи голови, щоб не зустрітися з моїм поглядом. Я терпляче чекав. У шибки вдарили перші краплини дощу. Таки «барометр» у Горака вірний.
— Дощ, — мовила тихо. Я зрозумів: у її пам'яті ожив давній дощ, і вся вона в минулому, особливо в своїх почуттях до Карпаня, зараз їй аж ніяк не згадати, що тоді не схвилювало, чогось дріб'язкового на перший погляд, а для мене важливого.
— Які речі віз Карпань?
— Речмішок, — стенула плечима. — Шинелю, зброю… Я вам уже казала… Ой, там же корова з телям! — Дубовенко метнулася з кімнати. — Ніно, зажени худобу в хлів! — гукнула.
Бачив крізь вікно, як неохоче вийшла з блокпоста Ніна, простягла руки долонями догори, ловлячи краплини, потім збігла по приступках, перетнула освітлену, перекреслену серпантинами дощу, місцину й зникла в темряві. Ганна Микитівна вернулася, постояла перед фотографією, сіла на краєчок стільця, немов збиралася скоро встати. Я зрозумів, що їй треба видоїти корову й попорати своє господарство. Тому заспішив із запитанням, яке вже крутилося на думці.