Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Де?
— Лежи, Крчуче, лежи спокійно, — захвилювався Нкса. — В тебе он як голова розбита. До крови. Вщент розбита, розумієш.
— Де?…
— Що „де”?
— Усі де? А особливо недоумок отой трипільський.
— В рубці він, в рубці…
— Ах, в рубці!..
Богдан спробував рвучко сісти, але відразу відчув, як увесь навколишній світ пішов по колу. По тому, мабуть, колу, про яке Сонька розповідала нещодавно. А де вона, до речі?…
Всесвіт, усе ще погойдуючись, розпочав потроху зупинятися. І відразу ж прийшло відчуття тягучої нудоти. Ох, бідна ти моя голівонька!
— Я ж казав, казав, щоб ти лежав, Крчуче, — заметушився піррянин.
— Такаманохара де? — запитав нарешті капітан вголос, спираючись спиною на стінку каюти. — Що воно взагалі трапилось?
Крчовник застрибнув на ліжко і сів поряд з Богданом, хилитаючи ніжками, прихованими пасмами смух-трави.
— А Сонька пішла з високошанованим Вагою Шасі. Її на борту немає. Ігр розповів високошанованому барону, звідки ми взялися, але він, здається, йому не дуже повірив. Бо Соньку із собою забрав. Вона з високошанованим Вагою Шасі пішла. Її на борту немає, — закінчив Нкса обіг своїх думок.
— Куди ж вона піти могла? — скривився капітан. — Без скафандру?
— А він не потрібний їй, не потрібний. Бо вони з Ігрем „Софію” до станції завели. Чи то до Комуни. Зоряних Баронів. Тут повітря нормальне. В Зоряних Баронів.
— Як це „завели”?! — знову тіпнувся Богдан, вже зовсім не звертаючи уваги на безлад, що відбувався в його голові. — Добровільно???
— Авжеж. Вони тепер все добровільно роблять. І Ігр, і Сонька. А я вигляд роблю, що роблю. Я правильно роблю? — повернувся крчовник до капітана.
А той, врешті решт, згадав порожні очі Норильцєва й Такаманохари.
— Слухай-но, — повернувся в свою чергу до Нкси, — а яким чином вони все роблять?
— А високошанований Вага Шасі подивиться на них, меча, що світиться, увімкне, то вони й роблять. Що він скаже.
— А ти?
— Я? — голос піррянина став якимсь задумливим. — Мені іноді теж хочеться робити те, що високошанований скаже, але… Але до Жви далеко йому. Бо Жва сильніше оповідала, а в нього так — не оповіді, а побажання.
— А я?! — раптом схлипнув Кременчук і відчув, як щось пекуче наповнило йому очі. Дурня якась!
— Ти-и-и?… За тебе, Крчуче, високошанований Вага Шасі сказав, що ти — хвеномен. Наказав тебе до каюти запроторити й чекати, поки він справжніх фахівців приведе. Отож. Ігр тебе зовні сторожує, а я, Круче, всередині наглядаю.
Так, зрозумів Богдан, змахуючи оте пекуче, що вже вислизало з очей на щоки, так, здається, гіпноз. Підсилений, можливо, якимсь випромінюванням з меча. Та й очі в „птахів” он теж як світилися! Норильцєв з Такаманохарою відразу ж під нього втрапили, а Нкса… Нкса призвичаєний до більш сильного ступеню гіпнозу: он як Жва над ним та одноплемінниками його знущалась. З грдянами заразом. Сам же він… Сам же капітан гременецької водної міліції… Гм… А що — капітан? Що з божевільного взяти? Сказано ж: безголовим сокира не страшна. Та й опісля Сорори зась комусь його загіпнотизувати! Через принцип.
За дверима почулося човгання кроків, що наближалося до них.
Кременчук напружився для створення власного фантому і… І майже миттєво відчув у голові якусь прапервісну болісну порожнечу: наче шматок мозку в нього вирвали. Фантом не створювався. Лише лахміття якесь мануло було в просторі й відразу ж зникло. Тобто, чи то Норильцєв зі своїм ударом, чи то високошанований зірково-циганський барон зі своїм гіпнозом, але в мозку Кременчука знову щось змінилось. Та що це за пошесть така!
Двері, здається, хитнулись від доторку чиєїсь руки.
— Нксе, — лихоманково прошепотів Богдан, ізнов падаючи на ліжко, — запам‘ятай: я непритомний і до тями ще не приходив.
Двері відчинилися і Норильцєв — меч на поясі, синтезатор інопланетний через плече — завмер на порозі каюти. Капітан сторожко спостерігав за ним з-під опущених вій. Обличчя в хлопця було бліде і якесь неживе.
— Нксе, — прорипів такий же саме неживий голос, — в якому стані знаходиться капітан гременецького лінійного відділення водної міліції Кременчук Богдан Іванович?
Ах, ти, офіційний ти наш!
— Змін без. Я оце якраз пов‘язку йому збираюся міняти.
— Не треба. Його високошановна високість перший барон Вага Шасі повідомив, що за п‘ятнадцять хвилин забере його з борту „Софії”.
Ну, це ми ще подивимось. Ох, подивимось!
- Ігорю, — не ворушачи ані губами, ані чимось іншим, спробував увімкнути свій телепатичний зв‘язок Кременчук (цікаво, його йому теж відбило?), — Ігорю, ти мене чуєш?
Хлопець здригнувся і напружено завмер, вдивляючись в обличчя капітана. Той, як і раніше, очей не розплющував. Лише в мозку його, резонуючи зі звивинами мозку Норильцєва, бився напружений голос:
— Це я, Ігорю, я. Твій капітан. Котрий колись допоміг врятувати тебе, котрий відповідає за тебе, котрий допоможе тобі додому повернутись, котрого ти слухатись маєш. Його слухатись і лише його. Адже так, Ігорю?
Обличчя хлопця болісно викривилось.
— Так, так, — ковзнуло крізь побілілі губи.
Кременчук розплющив очі:
— Підійди сюди, Ігорю Норильцєве! Ти впізнаєш мене?
— Так.
Хлопець зробив важкий крок до ліжка.
— Ти згодний слухатись мене?
— Так, — другий крок.
— Ти згодний боротися разом зі мною проти наших спільних ворогів?
— Так-так-так, — зачастив Норильцєв, хапаючись обома руками за голову й щосили метляючи нею з боку в бік.
— Тоді, друже Зореборе, ніхто — ти чуєш: ніхто!!! — не має права наказувати тобі. Не має права керувати тобою. Лише я можу дати дозвіл на це… Я… я… я…
Очі в Кременчука теж стали порожніми, а Норильцєв раптом застогнав і кинувся до нього, хапаючи Богдана за руку:
— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. Та що ж це?… Та як же це?… Та коли ж це?… Що воно відбувається, Богдане Івановичу?!?
Кременчук відчув, що його трохи попустило. Разом з цим відчуттям до голови повернувся біль. Великий Біль. А ще здивування від того, що він зміг підкорити собі хлопця. Ніколи здатності до гіпнозу в нього не помічалось. Це його самого психіатр колись гіпнотизував. Той самий психіатр, якого хлопці йому знайшли, коли з прірви Богдана витягали. Прірви божевілля опісля загибелі Сніжанки.
— Загіпнотизували тебе, Ігорю, — з якимсь довгим схлипом вичавив він з себе. — Загіпнотизували кляті барони. На це навіть аристияни здатні не були. Ті більш наркотою та фантомами, а тут… Втім, маю я, друже, підозру, що випромінювання з мечів їхніх дуже й дуже цьому сприяє. Очі оті пташині до того ж.
— А ви? А Нкса?… — рука хлопця обійняла крчовника, що раптом притулився до нього.
— Я?… Ну, мене опісля Сорори важко буде комусь загіпнотизувати. Та й на Землі дехто казав, що непридатний я для таких дослідів. В Нкси ж проти них щеплення Жвою зроблене. А ось хлопець молодий, що пороху не нюхав, та дівчина норовлива — самі по собі істоти емоційно слабкі… От вони й скористались. О, до речі… А куди це Такаманохару понесло?
— Так це… Це… — очі Норильцєва забігали по каюті. — Забрали її. Сказали, що на планету повезуть.
— На яку таку планету?
— Та на Арканар же. Саме так, до речі, в Стругацьких у „Важко бути богом” держава інопланетна називалася. Отже, в чомусь ви праві були… За книжки коли казали…
— Угу… Правий… Але ж тут не держава, а цілісінька тобі планета.
— Так прогрес же!..
— Угу… Прогрес… Сонько, — подумки й дуже обережно гукнув Богдан у простір, — Сонько, ти мене чуєш?…
В просторі панувала тиша.
— Богдане Івановичу, — засовався на місці Норильцєв, — а ви загалом „Важко бути богом” читали?
— Читав, читав, — неуважно відповів Кременчук, думаючи за щось своє. — Гарна книжка. Вона мені навіть більше „Туманності Андромеди” Єфремова сподобалась. А та мене ще в дитинстві вразила. Ну, Велике Кільце там, Ерг Ноор, Дар Ветер… Сонько, ти мене чуєш?… Цей Ветер, взагалі, наш хлопець, український… Сонько, Сонько, відгукнись!..