Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Румата знизав плечима:
— Ну, коли Комуна Вільних Лялькарів збудувала цей атракціон, то він мав просту й сердиту назву „Лабіринт”. Але коли його відвідувачі зрозуміли, що покинути його не можна, не заплативши за наданий адреналін, то саме вони так його й назвали. Безвихідь… Назва прижилась. Через те, мабуть, що вона більше відповідала всьому, що відбувалось всередині лабіринту. А, може, й зовні, — якось загадково додав Румата і спитав: — Так орбіталку Зоряних Баронів вщент розколошматили чи ні?
— Не знаю, — знизав плечима Кременчук. — Не було часу роздивлятись.
— Але в будь-якому разі головний цирк розпочнеться, коли вони СНД про напад сповістять. Барони, вони останнім часом у Ситуативної Наглядової Ради в улюбленцях ходять. А тут… З якої, цікаво, Комуни, отой чорний трикутник взявся? — в сотий раз за вечір спитав Румата і якось невдоволено зиркнув на Норильцєва, що аж щелепу відвалив, спостерігаючи за оголеною високогрудою красунею звичайного людського вигляду, яка звивалася навколо лискучої жердини.
Богдан прослідкував за поглядом арканаріанина і теж спохмурнів. Загалом, цей генделик йому зовсім не подобався. По життю не подобався. По потворній штучності. І по фаху. Тим більше, що хлопцям молодим тут нема було чого робити. Певною мірою, поки що. Але Румата переконав його в тому, що якщо десь і можна почути про зниклих Баронів, то лише в такому от місці. Загального користування місці.
Старий Уно, чолов‘яга, разом з котрим Румата зустрів „Софію” в пастці, куди апарат загнали за намагання його господарів здиміти з лабіринту без сплати за користування атракціоном, пішов узнавати про „дракона” по якихсь своїх каналах. Кременчук же із Зоребором опинились в цій маскарадній обстановці, залишивши Нксу відмивати корабель від фарби, яка різнокольоровими патьоками вкрила усю поверхню „Софії”. Не апарат, розумієш, а розмальована дзиґа якась!
Логіка ж в арканаріан була проста. Якщо „Софію” зупинили, а Вагу — ні, то могло бути два варіанти. Перший: барон заплатив за атракціон і зник разом з Такаманохарою у невідомому напрямку. Але Уно з Руматою, зв‘язавшись з рахівниками Комуни Вільних Лялькарів, запевнили землян, що жоден „дракон” „Безвихідь” не покидав. Таким чином, ймовірнішим був другий варіант: барон знаходиться десь всередині, насолоджуючись принадами місцевого життя. Виродок!
Останнє слово Богдан ледь не вимовив вголос, але вчасно стримався, бо такий вислів міг бути сприйнятий неоднозначно. Адже на вільний стілець вже падав худорлявий Уно, змахуючи, наче крилами, довгими пасмами тонкого сивого волосся, перехопленого по лобу чорним банданом. Ну, точно тобі підтоптана копія Норильцєва.
— Що там? — видихнув Кременчук, рвучко ставлячи свій келих на гладеньку стільницю. — Взнали щось?
Старигань змірив його неуважним поглядом, клацнув пальцями, кличучи напівоголену офіціантку з риб‘ячим плавником на спині, що якраз пробігала повз них, і лише видудливши півкухля якогось місцевого пійла, що навіть за запахом різко контрастувало з вишуканим „іруканським”, вимовив:
— Тутечки вони, Барони… У „Безвиході”… Але щось там у них трапилось, бо гуляти їм ніколи. На нижній верфі стоять. „Дракона” свого ремонтують. То ви їх так? — вже серйозно і навіть дещо схвально зблиснув очима Уно в бік Кременчука.
— Ні. На жаль. Ви ж самі бачили, „Софія” — апарат беззбройний. Поки що. Може, допоможете із цим?
Старий знизав плечима. Румата з Норильцєвим про щось весело гомоніли на протилежному боці столика, поставивши на нього зореборівський синтезатор. Про що саме, до того Богдан дослухатись не став, очікуючи на відповідь Уно.
— Н-ну… — протягнув той невпевнено. — З цим вам до Комуни Вогненних Зброярів треба. Але вони останнім часом із Зоряними Баронами вась-вась. Ситуативна Директорія до того ж…
— А у вас що, кожен свій товар виробляє та продає?
— А то ти не знаєш! Чи того не знаєш, що на Арканарі кожен чим хоче, тим і займається? Воля ж, брате, цілковита тобі свобода!
— А як оті Барони Зоряні та Лялькарям на голову зброю оту вогненну звалять, теж про свободу просторікуватимеш?
Уно швидко зиркнув на Румату. І той, не дивлячись на свою зовнішню неувагу до їхньої розмови, відповів зненацька йому якимсь крижаним поглядом, а захмелілий Норильцєв тим часом схопився з місця і, пробігши пальцями по клавішах синтезатора, заспівав своїм, доволі приємним, юнацьким баритоном:
До голосу Зоребора приєднався високий, добре поставлений, тенор Румати. Балада була довга, а музика тривожна й ритмічна, саме в такт занепокоєному серцю Кременчука. Останні ж рядки відгукнулися в ньому ще й щемливим та болісним тремом:
Останні акорди затихли в підфарбованому мороці таверни, настала пауза, а потім карнавальна зала вибухнула бурею оплесків. Втім, вітали присутні зовсім не Норильцєва.
— Ру-ма-та! Ру-ма-та! — скандували хіпі й панки, дами та валети, навіть іхтіандри та снігові королівни. Дівчина ж біля жердини, нарешті скинувши трусики, вимахувала ними у повітрі. Ото вже!..
Норильцєв, до речі, на неї вже не дивився. Норильцєв, теж ляскаючи в долоні разом з усім залом, захоплено дивися на юнака в шкіряному комбінезоні зі шпагою на срібній перев‘язі. Юнак, застрибнувши на стіл і приклавши руку до серця, розкланювався в усі боки.
— Дякую, дякую, друзі мої! — ледь пробивався крізь загальний гомін голос Румати. — Щиро дякую! Але… Але сьогодні в мене є співавтор. Сьогодні мої лише слова. А музика… Музика — ось цього дивака. Його звуть Зоребор.
— Зо-ре-бор! Зо-ре-бор! — знову вибухнув натовп і зніяковілий Норильцєв, вкрай розпашілий чи то від випитого вина, чи то від вдалого творчого процесу, чи то від загальної уваги, теж розпочав розкланюватись в усі боки.
Серед загального гармидеру лише Уно та Кременчук зберігали похмуре мовчання. Перший від незручних натяків свого візаві, другий від того, що мав би вже схопитись та бігти до „дракону”, в якому була ув‘язнена Сонька, а він тут… Втім, як вже зрозумів Богдан, на Арканарі поспішна цілеспрямованість не віталась.
Ось і зараз, коли галас трохи вщух і творча двійця знову всілась за столик, Уно, наче й забувши про запитання Кременчука, як і про те, куди його взагалі посилали, таки кахикнув:
— А твій хлопчина нічого собі музика. Але до Румати йому ще далеко.
— Так що Румата музика?
— Та де ж твоя Комуна знаходиться?! Звісно, що музика. І поет. Кажуть, на Арканарі такого з часів Цурена Правдивого не було. В усіх Комунах Румату знають. Окрім твоєї.
— А в Комуні Зоряних Баронів?
— Н-ну… З цими важкувато. Вони ж, в основному, над планетою вештаються. Вони ж…
— Та не потрібні мені вони! Мені лише один з них потрібний! Той що зараз на Арканарі перебуває. В „Безвиході”… На нижній верфі, кажеш?
— На нижній, на нижній… Але чого це ти так Вагою Шасі переймаєшся? Всім відомо, що це людина дуже небезпечна. Навіть за межами своєї Комуни. І чого тобі так не йметься?
— Чого??? Чого, питаєш? А того, що в цього небезпечного виродка знаходиться член моєї команди. Сонька… Софія Такаманохара. І через те мені плювати на всю його небезпечність. Плювати!!! Бо якщо з нею щось трапиться, я не лише його, а й усю його Комуну вошиву гамузом потрощу!..
Останнє Богдан вже кричав, схопившись на рівні й вимахуючи кулачиськами перед обличчям Уно. Але, окрім останнього та Румати з Норильцєвим, ніхто уваги на капітана не звертав. В Комуні Вільних Лялькарів звикли до екстравагантної поведінки.
Лише Румата, врешті решт, теж не витримав і, навалившись грудьми на край столика, загорлав:
— Чого репетуєш, чого!? Чого відразу не сказав, що подруга ваша в нього, чого?! І ти теж! — кинув юнак розлючений погляд на Зоребора. Той лише зіщулився знічено. — Є час читати вірші, а є час їх мовчати… І з якої ви Комуни взялися, припадочні такі?!?