Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Сонько-о-о!!! — загорлав Богдан, якому не залишалось нічого іншого, як, на мить заплющивши очі, обрушити „Софію” униз. Слідом за казковим літальним апаратом високошанованого Ваги Шасі.
„Софія” неслась по яскраво освітлених тунелях, коридорах та переходах, намагаючись не згубити з поля зору раненого „дракона”, що, важко погойдуючись і нахилившись на розбите крило, сунув попереду її. Але, як не складно було тому металевому чудовиську триматись у повітрі, воно чи то знало цей лабіринт, чи то просто щастило йому, але воно жодного разу не торкнулось бляшаних на вигляд стін, не застрягло у вертикальних колодязях, не збило під час карколомних віражів жодного з крутих звивистих мостів, завислих під самою стелею замкненого простору. Більше того, Вага Шасі поступово збільшував відрив від „Софії” і, врешті решт, сталося те, що мало статися.
Метрів за двісті попереду „дракон” раптом рискнув убік і миттєво зник з поля зору. Поки Богдан зупиняв свій апарат, що на повній швидкості проскочив повз непоміченого бокового відгалуження, поки давав „тарілці” заднього ходу, поки з розвороту пірнав у черговий коридор, Вага розчинився таки в бляшаному плетиві ходів та переходів. Богдан, лаючись, спробував ще трохи поворушитись в цьому замкненому просторі, що дуже нагадував собою замкнений віртуальний простір комп‘ютерних стрілялок, але, поступово зменшуючи швидкість апарату, зрозумів, що заплутав остаточно.
„Софія” мляво погойдуючись на ледве працюючих двигунах, зависла посеред лункого тунелю, в якому вільно можна було розминутись з двома-трьома зустрічними „драконами”. Тих, втім, навколо не спостерігалось. Навколо спостерігалось дещо інше.
А саме, те, що дозволив тепер розрізнити екіпажу відносний спокій апарату: смуги прозорого скла по боках тунелю, за якими лінькувато сиділи за столиками, пересувались різнокольоровими тротуарами, тицяли в „Софію” пальцями, розслаблені натовпи карнавально одягнутих людських одиниць. При чому карнавальність їхня жодним чином не нагадувала ту карнавальність, яку Кременчук встиг побачити в Комуні Зоряних Баронів. Шкіряні на вигляд курточки та жилетки, великі металеві прикраси, гребені зачісок, розфарбованих усіма кольорами веселки, усе це нагадувало збіговисько земних панків. Втім, від останнього місцеве збіговисько мало ту відмінність, що на боці кожного „панка” бовталася довга, часом дуже таки неоковирна, шпага.
— Куди це нас занесло? — вертів в усі боки головою Норильцєв. Нкса не відставав від свого друга, ось тільки крутитися йому доводилось усім тілом.
— Та воно, здається, вже зрозуміло, куди це нас нелегка занесла, — похмуро відгукнувся Кременчук. — Лабіринт якийсь. Величезний, треба зауважити, лабіринт. І мене зараз більш цікавить те, як ми з нього вибиратися будемо?
Зоребор, нарешті, відірвався від спостереження за розцяцькованими натовпами і тицьнув пальцем в круглий екран головного пульту. На ньому можна було розрізнити вкриту опуклими заклепками стелю із тьмяним входом на ній до відносно широкого вертикального колодязя.
— Згори сюди втрапили, — мовив Норильцєв, — вгору й виходити треба.
— А Сонька? — болісно-болісно видихнув Кременчук. — Соньку де шукатимемо? Вгорі чи внизу?
Відповіддю йому було знічене мовчання. За склом, з правого борту „Софії”, круглолиций бевзь з яскраво-помаранчевим „ірокезом” на голові робив вуха апаратові й показував йому свого широкого, мов лопата, язика. Навколо нього стрибало на тонких ніжках, обтягнутих шкіряними штанями, ще декілька подібних молодиків.
— Тьху ти! — сплюнув Кременчук і обережно покликав у простір: — Сонько!.. Сонечко!..
Але навкруги линула лише буркотлива тиша. „Софія” здригнулась і, повільно набираючи швидкість, рушила до входу в колодязь. Вчасно, до речі, рушила. Бо над скляною смугою, за якою вистрибували веселі компанії, раптом з‘явилися якісь отвори і з них в напрямку апарату хлюпнули різнокольорові струмені грузької фарби. А в руках молодиків Богдан, нарешті, розрізнив маленькі пульти, на кнопки яких вони тиснули в такт появи фарби з прямокутних отворів. Та вони ж по них фарбою стріляють!.. Що це за пейнтбол такий?
На здивування, одначе, часу не залишалось, бо „Софія” вже рвалась нагору, до брунатного світла, що точилося крізь якусь блідо-помаранчеву тканину, яка зблизька почала нагадувати отой мох, крізь який вони провалились до цієї споруди. Втім, то й був саме він і це означало, що курс, здається, був обраний правильно, але… Але зненацька вгорі стало темно. Немовбито засувку велетенську у димоході зрушили.
Однак, чому „немовбито”? Адже це й насправді була засувка. Гігантська бляшана засувка, яка виникла просто посеред траєкторії руху „Софії”. Богдан ледве встиг кинути апарат до бокового проходу, що вчасно виник у полі зору.
Але й по ньому вони теж пролетіли всього нічого. Бо чергова бляшана стіна знову виникла перед ними. Прийшлося різко падати вниз… Потім — праворуч… Потім — ліворуч… Вгору… Знову — ліворуч…
Засувки… Засувки… Засувки…
— От, гаддя! — закричав Богдан, кидаючи апарат вбік від чергової несподіваної перепони. — Та нас же кудись заганяють!.. Заганяють нас кудись!..
І вивалив „Софію” у величезну круглу залу, облямовану широкою естакадою. Посеред зали сонячним кольором вибухнула пляма помаранчевого посадочного майданчика. А на естакаді, просто навпроти апарата, завмерли дві людські постаті в коротких шкіряних жилетках і з довгими шпагами на широких поясах.
Одна з постатей замахала рукою, вказуючи на жовтогаряче коло майданчика:
— Сідайте, сідайте!..
А друга кахикнула в незграбний мегафон, наповнюючи залу лунким розсипчастим відлунням:
— Ласкаво просимо… осимо… осимо… до „Безвиході”… иході… иході…
— Ну, ви й налякали нас, шановний Румато, — зробив Кременчук ковток терпкого „іруканського”. — Поставте себе на наше місце. Спочатку нас хотіли підстрелити, потім ми заблукали в якомусь лабіринті, а ще потім виявилося, що навіть і не в лабіринті, а в цілковитій тобі „Безвиході”.
Він сумно посміхнувся й кинув швидкий погляд на Зоребора, який прикінчував вже третій келих і, розпашівшись, зацікавлено зиркав по боках. По боках буяло карнавальне життя портової таверни часів Колумба та Магеллана. Втім, сама ця середньовічна таверна дивним штибом була загромаджена усілякою сучасною електронікою. Електроніка мерехтіла різноманітними екранами та екранчиками, лампочками та лазерними променями, надаючи тим самим байдужої штучності не лише собі, а й людям, що ворушилися за сусідніми столиками. Бо було в тих людях…
Було те, що Богдан з Норильцєвим роздивились лише тоді, коли покинули борт „Софії”. За нормальній швидкості роздивились. Обличчя, наприклад, намазюкані таким грубезним шаром макіяжу, що здавалися вони обличчями персонажів комп‘ютерних ігор. Деякі взагалі були на половину якимись металевими, наполовину — живими. До того ж живими життям рухливих масок якихось місцевих тварин. Та й тіла… Закінчувались вони і руками з довгими червоними кігтями, і ногами коників чи богомолів, обтягнутих майже земними джинсами. Загалом, навколо буяв біологічний конструктор, що з повною зневагою ставився до людських форм. Це було штучне життя божевільних генетиків.
Лише Уно та Румата штучними не здавалися. Помітно було, що вони з повагою ставляться до своєї природної зовнішності, а в зовнішності юнака взагалі було щось надзвичайно живе й… Нематематичне, чи що? А, може, таке відчуття виникало в Кременчука тому, що був молодий арканаріанин чимось невловимо схожим на Сніжанку. Чи то розрізом очей схожим, чи то ямкою на щоці, чи то звичкою ледь розгублено терти скроню перед тим, як відповісти на найпростіше запитання.
Норильцєв, до речі, щиро заприятелював з ним, відчувши оту „живість” Румати на рівні інстинктів. Кременчук інстинктам піддаватись права не мав. Інше призначення в Кременчука було.
Він знову зітхнув і здійняв келих з вином, дивлячись його на світло:
- І, все ж таки, чому — „Безвихідь”?