Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Мовчки, — якось невпевнено відвела очі вбік Такаманохара, — твоїми молитвами.
„Молитви” Богдан пропустив повз вуха. Він взагалі багато чого останнім часом повз вуха пропускав. Не хотілося йому збурювати — торкнись і вибухне! — атмосферу, яка склалася на борту опісля їхньої „героїчної” втечі з Сорори. Чергової втечі. Це вже ставало звичкою.
Кременчук мимохіть зиркнув на ілюмінатори та екран огляду. Вони мерехтіли нашорошеними, як і все навкруги, та ще й незнайомими зірками. Окрім них, ніяких сторонніх предметів в полі зору приладів не спостерігалось. Поки що не спостерігалось. І раптом Богдан зрозумів, що однією зі складових загальної напруженої атмосфери є їхнє підсвідоме очікування з‘яви поблизу апарату лиховісного чорного трикутника.
— Ні, ну все ж таки, — намагаючись говорити якнайм‘якіше, мовив капітан, — куди ти все це уперла?
— Комірчину тут якусь знайшла, — знехотя відповіла Сонька. — Нехай там увесь цей мотлох полежить. Може, колись ще й стане в нагоді.
— А зараз?
— Зараз?… Все нормально зараз і без нього. Розібралась я з місцевою технікою. Підлагодила.
— Ну?!? З технікою інопланетною вона розібралась! Так ти ж самородок, Такаманохаро!
— Не більше, ніж ти, з твоїми здібностями до чудес інопланетних, — і Сонька скосила очі на ескадрилью з декількох мініатюрних чорних трикутників, що линули навскіс рубки.
От, чорт, знову!.. Варто лише відволіктись трохи і фантоми, народжені його підсвідомістю, розповзаються по навколишньому простору. А, може, й Сонька є лишень витвором його уяви? І Зоребор з Нксою? І смерть Погосяна? Чи, може, усе навпаки: він сам є фантомом, заблудлим у власному хворобливому маячінні? А Пірр з Соророю?… А Земля!?!
„Екіпаж боїться мене”, — раптом зрозумів Кременчук.
Чорні трикутники розпочали прозорішати, викривлятись, і за хвилину розчинились в повітрі, підсвіченому зеленкуватими моніторами. На екрані, розташованому посередині круглого пульту, пульсувала велика помаранчева зірка — одна з найближчих планет нової сонячної системи, куди їх занесло невідь як. І невідь звідки. Навіть такий знавець інопланетної техніки, як Софія Такаманохара — в просторіччі „Така-в-мами-харя”, або Рибачка Соня, на вибір — не змогла б відповісти на запитання щодо методи їхнього пересування огромами Всесвіту.
З відчинених дверей линули звуки синтезованої музики: Норильцєв наполегливо вчився грати на інструменті, знайденому ще при першому відвіданні цього чужинського апарату. Хлопець і сам розслаблявся, і Нксу розважав, який, опісля того, як всі вони прийшли до тями, дещо сторонився людей, ставши напрочуд задумливим та неговірким. Щось відбувалось з крчовником.
— Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю… Пальці у Бога до крові збиті… Не до мене йому… Клич не клич…
[4]
Сумний голос Норильцєва, огорнутий дзюркотливими звуками синтезатора, химерно відлунювався в чисто прибраному космічному апараті. Але…
Але й дійсно, не до нього зараз Богові. І не до Богдана з Такаманохарою. І, навіть — що найжахливіше! — не до спритної і вкрай, мабуть, розгубленої, дівчини Корнелії, яка за мільйони байдужих парсек залишилась сам на сам з моторошністю відкритої зненацька реальності й полчищами напівреальних ворогів. Та майстерно зреалізованою ними смертю. Чи безсмертям?
Все переплуталось в голові Кременчука. Слова й думки, предмети й фантоми, боги й люди. Ті самі люди, які завжди пов‘язують поміж собою в одне ціле отих богів. А зовсім не вигадані для них релігії.
Сумна музика, помережана журливими словами, линула й линула по апарату. По апарату?! По безіменному й бездушному механізму, тобто? Та скільки ж можна!
— Норильцєве! Ігорю! — гукнув Богдан у простір стерильно прибраних приміщень. — А йди-но сюди! І Нксу бери. Справа є.
Музика урвалась і почулося віддалене бубоніння. Новоспечені меломани про щось радились поміж собою. Користуючись виниклою паузою, Кременчук зиркнув на дівчину, яка з усіх електронних сил „літаючої тарілки” продовжувала збільшувати зображення жовтогарячої планети. Потім її увага відволіклась до головного круглого екрану бортового комп‘ютера. Чи що там його замінює на цьому борту?
А на тому екрані вже з‘явилися дві мапи зоряного неба. По їхніх боках пливли стовпчики якихось інопланетних незрозумілих ієрогліфів. Що в них розібрати можна?
Останнє запитання капітан поставив вголос, прислухаючись до шарудіння в коридорах: Зоребор з Нксою вже наближалися до рубки.
— Що розібрати, що розібрати, — передражнила Сонька Кременчука, — а те розібрати, що розташування зірок знов нове. — І постукала нігтем по одній з мап.
— Це я вже давно і без техніки твоєї зрозумів. Варто лишень було на двір визирнути, — зневажливо пирхнув Богдан. — Ти краще мені ось що скажи… Хтось тут доводив нещодавно, що всесвіт наш, мовляв, розбігатися припинив. Всесвіт наш, мовляв, линути просто розпочав з права наліво. А потім, начебто, зненацька просто по колу закрутився і…
— А він і продовжує рухатись по колу. Ось тільки… Ось тільки нові дані кажуть про те, що він розпочав в іншій бік рухатись, — якось зніяковіло пересмикнула Сонька плечима. — Проти годинникової стрілки. Нас відносно.
— То відносно мозків наших в наших же кебетах кола йдуть. То за стрілками, то супроти. Втім, воно й не дивно, бо…
— Та я вже двадцять разів перевірила!..
Сонька ледь не плакала. І це при її-то гонорі! Богданові навіть шкода дівчину стало.
— От двадцять разів всесвіт той і крутиться. То в один бік, то в іншій. А потім взагалі кудись наліво скочується… Я ж тобі кажу, що не дивно це зовсім! Опісля усіх тих вибухів, через котрі ми проходимо раз у раз.
Капітан вкотре згадав сріблясте мереживо з мерехтливих цяток, через яке вони вже тричі занурювались в абсолютну темряву. З нудотою непереборною занурювались, із запамороченням, із тіла затерплістю, ломотою в кістках та іншими неприємними симптомами. Для того занурювались, щоб потім відносно неушкодженими знову повертатися, виринати-вивалюватись, в цей мерехтливий світ. Який послаблював, але аж ніяк не припиняв отого свого блимання. Ані на хвилину не припиняв, ані на секунду.
Ось і зараз в напівпомітному ореолі сріблястих цяточок з проходу з‘явилося набурмосене обличчя Норильцєва. На поясі в нього бовталися піхви з мечем, з яким він вирішив більше не розлучатись ані на мить. А окуті кольчугою груди перетинав новий атрибут: широкий пасок довгастого музичного причандалля з рядом різнокольорових клавішів-сенсорів. Деінде на них були помітні оті загадкові ієрогліфи, що нагадували японські. Просто не інопланетне приладдя тобі, а якесь диво техніки Країни Сонячного Сходу! Такаманохара он до того ж…
З-за спини Норильцєва трохи ніяково визирав крчовник, який з Бога хутко перекваліфікувався на зброєносця середньовічного лицаря. Чи менестреля?
— Що, знову Нксу лаяти будете? — остаточно набурмосившись, запитав Зоребор.
— Та для чого? — знизав плечима Кременчук. — Адже не його провина в тому, що він за природою своєю — напівістота-напіврослина. Через що кнопл клятий на нього особливо сильно подіяв. А якщо взяти до уваги, що ми й самі на Сорорі дров наламали, то… Кгм… Отож, я і пропоную відзначити того, хто не дозволив нам остаточно на дроворубів перетворитись.
Сонька відірвалась від екранів і здивовано розчахнула свої темно-фіолетові очі. Норильцєв з Нксою швидко перезирнулись поміж собою і знову втупились в капітана.
— Отже, — кахикнув той, — треба віддати належне громадянці Такаманохарі, яка своїми виваженими й оперативними діями… Яка виважено й оперативно… Коротше, вона… Коротше, заслуговує товариш Такаманохара.
— Це ви мені, нарешті, подякувати вирішили? — з невинним виглядом запитала Сонька.
Ох, і не подобалися капітанові отакі от невинні вигляди у затрим… Стоп! Яка ж вона, Такаманохара, затримана?!?
Остаточно знітившись, Кременчук злісно труснув головою, намацуючи на ній свій надійний кашкет із червоною околичкою. Покахикав. Помовчав. Але за півхвилини знов продовжив, старанно відводячи очі від Соньки й дивлячись на екран, на якому помаранчева планета короткими пульсаціями набувала вже розмірів достиглого апельсину.